Сонце гляне із зеніту — Видно все до дна. . . . . . . . . . . . Пильно дивиться у воду, В плесо річки син. Річка дивиться на сина Вічками глибин. Іван ГайворонРічка дивиться на сина, А на річку — син. Але видно, що не видно Їм обом глибин. Сонце гляне із зеніту, І само не зна — Де небесна неповторність, В чому глибина? То подивиться на сина, То на синь води. — Ну, а ти ж, — мене питає, — Дивишся куди?
