Закон є закон!

Лист одного стр-р-рах розумного «законника» до своїх друзів

Я милостей жодних не жду од природи.
Я, зрозуміло, тут іншого жду...
Та хай що хоче там хто городить,
а правоту свою — доведу!

От розкажу вам усе по порядку,
як оте діло, значить, було...

Мав я в кишені якусь десятку
(чесно зароблену. Це ж — не зло!).
Думаю: вийду на пару годинок
та одпочину хоч
до пуття.
(Маю ж я право на відпочинок?!
Є у законах така стаття!)

А деньок видавсь із люкс-погодою...
Іду я, культурно любуюсь природою.
Та милостей, звісно, не жду од природи
(я цим девізом керуюсь давно),
зайшов у «Закусочну»,
в «Пиво — води»,
потім пив ще якесь вино.
(Хто ж мені може заборонити
за свої кровні, законні пити?!)

Аж бачу — дамочка мимо проходить...
(Шикарна штучка, скажу я вам!)
Я милостей, звісно, не ждав од природи,
пришвартувався: «Пардон, мадам...»
Беру під ручку, як і годиться,
хочу
культурно одвести вбік.
Вона ж — у крик:
«Хуліган!.. П’яниця!..
У мене — діти і чоловік!»

«Ах ти ж, — кажу їй спокійним тоном
(спокійним, тобто — цілком законно), —
пора б тобі уже, лярво, знати:
людей не вільно в нас ображати!
А ти п’яницею обзиваєш
та ще й до того дітьми лякаєш!?»

Й поперла з мене
триповерхова
лексика різна...
Скажіть мені:
маю ж бо я на свободу слова
законне право?! Маю чи ні?!
Щоб словом виразить почуття.
Є ж у законах така стаття?..

Йду...
Аж — вітрина. І книжок повна.
А книга ж, звісно, — пища духовна
плюс
вченому світ, а невченому — тьма...

«Е, ні, — кажу я, — дурних нема —
переженились... Чого це ради
без пищі маю у тьмі блукати?!»

Культурно вперся у шибку носом я...
Читаю: «Хімія», «Філософія»,
усяка фізика й інші штуки...
І — потягло мене до науки.
Тягне так, що немає впину...

Ну, й затягло аж у ту вітрину...
Недаром кажуть: наука — сила!..
Навіть шибка не зупинила —
не залишилось од неї й сліду...
Та це — мені не псує життя:
маю ж право я на освіту?!
Є у законах така стаття!..

Іду собі далі.
Цілком культурний...
Стоять, дивлюся, зі сміттям урни.
Повні... Вже й годі туди що впхати...
От я почав їх перевертати
та од сміття того очищати...
Усе — законно: людина рада
на громадських працювать засадах.
Так що ж поганого, значить, тут?!
Я ж маю право, як всі, на труд!
Є у законах така стаття!..

Словом, узявсь я за те сміття...
І все нічого було б, коли б
до мене той не вчепився тип...
«Ви що, — розкричався, — тут бешкетуєте?!»
Це, значить, я — бешкетую!
Ви чуєте?!

«Ах ти, — кажу я спокійним тоном
(спокійним, зважте. Цілком законно), —
ти, гаде, будеш мене учити,
як мені жити і що робити?!
Перетворю ж я тобі природу!..»

І кулаком його — р-раз у морду!..

Ну, тут згустилася атмосфера
і почалися у нас дебати...

Покликав хтось міліціонера,
а він і свідків почав стягати...
І кат їх знає, які та звідки,
а узялися-таки ті свідки...

А усе ж ясно, як світло денне:
сам причепився той тип до мене,
а я почав уже оборону.
Тож не порушив і тут закону...

Вранці ж прокинувся —
милий боже! —
природа, звісно, тут не поможе,
од неї милостей годі ждати:
самому треба зуби вставляти.

Та це — між іншим...
А так — порядок!
Закони ж у нас для усіх святі,
і не боюсь я жодних нападок,
бо за мене — усі статті!

Усім це тлумачу,
та дехто, бачите,
ніяк не второпає до пуття:
вперлись на тім,
що для мене б наче
і в карнім кодексі є стаття.

По-їхньому — все навпаки виходить...

О! Ледь було не забув на біду:
я
милостей жодних не жду од природи,
так що несіть передачу.
Жду!