Еней у Полтаві

та ще й трохи за нею

Енея наче підмінили:
Занудьгував — не милий світ.
Всі на Олімпі говорили,
Що це — з похмілля чи пристріт.
Він за Полтавою ж нудився,
Бо хоч «у Трої народився
І мамою Венеру звав»,
Але була таки Енею
Полтава рідною, своєю,
І, звісна річ, не без підстав.

У ній-бо ж народився знову
Вже більш як півтораста літ.
Взяв наші звичаї і мову
Та звідси ж вирушив у світ.
То й річ відома, зрозуміло,
Що — гвалт! — Енею закортіло
Поглянуть, як там земляки,
Та Котляревському Івану
Чолом оддать синівську шану,
Бо хресний батько це ж таки!

Це ж він Анхізову дитину
На наський лад перехрестив,
Обпатрав з неї всю латину
І в сіряку гулять пустив.
Та дав живу козацьку вдачу,
Веселе слово на додачу,
І вийшов хлопець — хоч куди!
Де треба, — може дати хльосту,
За товариство — в воду з мосту!
І вийде знов сухим з води!

Хоч на Олімп-горі прописку
Еней, як всі безсмертні, мав,
Але і там свою колиску
Й полтавську хату пам’ятав.
А дехто ж, бачите, буває,
На рідне косо позирає,
Чуже ж — підносить аж до хмар...
Еней не їв, аж спав із тіла —
Амброзія осточортіла,
Як редька, остогид нектар.

Олімпські згидились порядки,
Боги, богині та божки.
То й спакував свої достатки,
В Полтаву рушив навпрошки.
Було не дуже в нього ноші,
Тож вище підкотив холоші
(Бо зранку росяно було),
Узяв гирлигу — знадобиться
В дорозі од собак одбиться —
І тягу дав, аж загуло.

Дорогу вибравши знайому
Та ще й питаючись людей,
За тижнів два уже й додому
В Полтаву причвалав Еней.
І мало не зазнав неслави —
Не упізнав було Полтави!
Ну та воно й не дивина:
Не був давненько ж на садибі —
Десь на Олімпі тому гибів,
От і змінилася вона.

Там, де була місцина гола, —
Такі будинки, що аж — гей!..
Тож розглядається довкола
І аж прицмокує Еней.
Коли це — глядь!.. О рідна мамо! —
Реклама перед носом прямо
Така: «Полтавські галушки».
Анхізович, ковтнувши слину,
Сусіль туди у цю ж хвилину,
Бо грали марш уже кишки.

Угледів там наїдки ласі,
А замість різних варенух
Таке стояло на шинквасі,
Що аж перехопило дух.
Не знав, що їсти-пити брати,
Битки, котлети і салати
Несли полтавці на столи,
Ромштекси й інші лигоманці,
Яких не відали троянці,
І — навіть галушки були!

Оце зумисне відзначаю,
Бо ще бува, щоб я так жив,
Що в «Чайній» не буває чаю,
Хоч є все інше на розлив.
Тут не в галушці, браття, справа,
Бо знатна іншим вже Полтава,
Все ж галушки в Полтаві — є!
Полтавці, варто це сказати,
Чуже уміють шанувати,
Але шанують і своє.

Приїде хтось погостювати
З своїх чи із чужих країв, —
В Полтаві є що показати,
Та він, бач, галушок не їв.
Що ж, ось вам фабрики, заводи,
Усякі чудеса природи,
В Полтаві писані книжки,
Театр, музеї, магазини,
І пам’ятники, і картини.
А ось — полтавські галушки!

Еней усе це теж оглянув.
А коло пам’ятника він
Своєму батькові Івану
Одважив до землі поклін.
Не те, що деякі синаші,
На батьківській од’ївшись каші
(Бодай вони були чудні!).
Як тільки в палочки уб’ються, —
Вже й до своїх не признаються,
Вже й носа вернуть од рідні...

Зайшов у сквер. А там, на лавці,
Про шведа люди річ вели.
Повідали й про те полтавці,
Як пинхви доброї дали
Отут фашисту-супостату.
При цім Еней прорік цитату
(Хоч не мастак він до цитат):
«Любов к отчизні де героїть,
Там сила вража не устоїть,
Там грудь сильніша од гармат»...

І вмовк... Пригладив оселедця...
Не те, що інший, прошу вас,
Вже до цитат як допадеться,
То наче кіт би до ковбас —
Кебети власної катмає,
Отож скубе та всюди пхає
Чужі думки, чужі слова
І тим живе собі нівроку;
А дехто — ще й похвалить збоку:
«Ех, що за мудра голова!..»

Тож і мені, якщо признаться,
Кортить (і так, що й не сказать!)
Цитат якихось хоч із надцять
Отут пришить чи прилатать.
Було б то вельми любо й гоже —
Ще в мудреці проліз би, може...
Але не буде, знать, кіна:
Часу немає на цитати —
Енея треба доганяти —
Непосидючий, сатана!..

Еней підбився, що й казати...
І ледве ноги вже волік,
Та запросив його до хати
Один гостинний чоловік.
І потекла — слівце до слова —
Про Котляревського розмова
Та про його врожайний сміх.
Остапа Вишню вшанували,
Гребінку, Глібова згадали
Та інших земляків усіх.

Оклигавши, поговоривши
Про любе, рідне та святе
І, звісна річ, перехиливши
Якусь там чарочку за те,
Що з Котляревського коріння
Росте і множиться пагіння
Й полтавці задніх не пасуть,
Еней ще більше звеселився,
Господареві уклонився
Та й знову вирушив у путь.

Прибрів до річки освіжитись,
Та — тпру! — на березі закляк.
Ні, не боявся утопитись —
Нюхнув, що пахне щось не так.
Аж сплюнув: — Жаль, що кат їх знає,
Хто все це в річку виливає, —
Сказав би я у вічі їм:
«На тому світі, супостати,
Оте ви будете хлебтати,
Чим воду труїте на цім!..»

Що ж, тут Енею карти в руки —
У пеклі ж побував козак
І знає прейскурант на муки.
Раз каже, значить, буде так.
Та хоч на тому світі, друзі,
Усім воздасться по заслузі,
Хто учинив природі зло,
Але якби й на цьому світі
Вони іще були в одвіті,
Воно б таки певніш було.

Бо дехто думає: «Не штука,
Що ближній мій — ковтає дим,
Що сохне дуб, конає щука...
Поду-умаєш!.. Та біс із ним!
Що заглядати в далі дальні?!
Нам — аби план (і — преміальні!),
А після нас — хоч і потоп!..»
Паскудять небо, ліс і воду...
Що ж, перетворюють природу,
Як то сказав би хвилозоп...

Еней наш по Полтаві никав,
Скрізь, рот роззявивши, ходив,
Усюди свого носа тикав,
Багацько всяких бачив див.
Спочити сів, бо душно, парко...
Та як утнуть у парку шпарко
Враз музиканти-джигуни!
Еней притьмом зірвався з лави,
Повів плечима, вус розправив
І хвацько підтягнув штани.

Хотів навприсядки ушкварить,
Уже й матню в кулак затис,
Та глянув, як танцюють пари,
Махнув рукою лиш і — скис:
То повзали, немовби сонні,
То хвицали, неначе коні,
Що аж мокрів од поту лоб.
Не знали танців сих троянці.
Що ж, інший час, то й інші танці,
Як то сказав би хвилозоп...

Еней не став репетувати:
«Ну й молодь же пішла!» (Мовляв,
Це — злочин, так ось танцювати,
Бо ж я отак не танцював).
Лиш здивувався: «Ти дивися,
Які в них танці повелися! —
То лазять, ніби ледь живі,
То — мов нечиста сила носить...
Що ж, сприту у ногах є досить,
Якби ж то ще й у голові!»

Минає він Палац культури,
Та, підійшовши до дверей,
Почув, що там дзвенять бандури.
Заскочив на концерт Еней.
Там вигравали, мов артистки,
Самодіяльні бандуристки;
А потім танець був — гопак —
Навприсядки і вихилясом,
І так співав хлопчина басом, —
Тріс тахтаулівський би дяк!

Еней наш — праведна натура —
Дивується: «Ото діла!
Цікава штука та культура!
Раніше не така була:
Сиділи ми на вечорницях,
Могли іще повеселиться
В шинку, якщо пішло на це.
Ну, потанцюєм, поспіваєм,
Комусь там боки полатаєм —
Ото і весь тобі концерт!»

А з тим як розпрощався залом,
Пішов у центр на променад.
Тут люду різного чимало
Вперед ходило і назад.
Гуляли і скубенти браві
(Еней вже знав, що у Полтаві
Є інститут, і не один),
Було поспільства — не злічити,
«Все люд хороший, працьовитий», —
Зметикував Анхізів син...

Ні, не збрешу — боюся кари,
Бо сказано ж: брехня — то гріх! —
Траплялись інші екземпляри,
Хоча було й не густо їх:
Либонь, дурніше, аніж п’яне,
Блукало чадо ресторанне,
Полохало жіночу стать;
Вертихвістка, до фіглів ласа;
Зустрів Еней і мартопляса —
Нащадка Финтика, видать.

Але вони — то нуль без палки...
А от полтавки (щастя — їм!),
Наталки й навіть не Наталки, —
Оце-то я вам доповім!!.
Поглянеш — писана картина!
(Умитися дочці Латина!)
А що хода — немов у пав...
Еней, згадавши давні звички,
Було прилип вже до спіднички,
Та — дзуськи! Не на ту напав!
«Гай, гай, — промовила, — козаче,
Ти з глузду з’їхав, далебі, —
Я не Лавінія, тим паче
І не Дідона я тобі!
Ото по заграницях шлявся
Та звичок тих і нахапався,
«Наталки», видно, не читав!» —
Еней од неї — задки, задки,
А там — убік, та без оглядки
Чкурнув, і слід за ним пропав.

Пригоду цю згадавши вранці,
В село він рушив того ж дня —
Візиту нанести Наталці,
Бо то ж таки близька рідня.
Гостинець віз — сережки модні,
Бо хоч і півтори вже сотні
Наталці літ — це не біда:
Вона хоч і простого роду,
Амброзії не їла зроду,
А теж — безсмертна й молода!

За час, що він не був в Полтаві,
Та розрослась аж до села...
Наталки ж вдома не застав він
(В театрі, звісно, десь була).
Був побратим Петрів — Микола,
Він все показував довкола,
Усе тлумачив, як умів.
Еней крутився, розглядався,
Розпитував та дивувався.
Микола ж — мову далі вів:

«Знав з Тахтаулова ото я
Дячка... із видних женихів! —
Бо був «ізучен ярмолоя»,
Печерсько-лаврський знав напів;
Ще писар волосний з Восьмачок,
Пан возний (сто йому болячок!).
Все люди вчені, не прості.
Всі до Наталки женихались.
Мені ж тому, бач, пригадались,
Що нині — й женихи не ті.

Тепер по селах — інженери,
І лікарі, й учителі.
Та й інші — чим не кавалери, —
Хоч трудяться коло землі!
Пройшли такі науки й школи,
Що і не нюхав їх ніколи
Той возний, писар а чи дяк.
Та й до роботи всяк проворний,
І кожен — «парубок моторний.
І хлопець хоть куди козак»...

Але зустріти можна й фертів
(Бо ж не без виродка сім’я):
В міськім побуде туалеті —
Вже й ви — не ви, і я — не я!
Ладен змінить і душу, й шкіру.
Хоча й дурне аж понад міру,
А десь у місті зо три дні
На тротуарі потовчеться —
Вже й приндиться воно, вже й дметься,
Немов та жаба на вогні».

Еней те слухав, брови хмурив,
Та усміхнувсь, і мовив так:
«Нюхнув міської, знать, культури
Лиш у клозеті, неборак,
А вже вважа себе культурним.
Що ж, сперечатися із дурнем —
Не по-козацькому було б.
Стрічав і я оту породу...»
Гай, гай! Дурне воно од роду,
Як то сказав би хвилозоп...

Коли ж Еней, сказать доречно,
Цікавість наситив свою, —
Мов репортер, Миколі гречно
Подякував за інтерв’ю.
Ну, на прощання, як ведеться,
Хильнули ще (ситра, здається).
Аж ледве підвелися з лав...
А як жара вляглась під вечір,
Еней звалив сакви на плечі
Й Полтавським шляхом почвалав...