Запорожці

Я на стіні у себе їх повісив
(Хорошу репродукцію дістав) —
Веселуни, герої і гульвіси —
Султану пишуть всім кошем листа...

Із ними я не знався із журбою.
Яка там туга і журба яка,
Коли живе в кімнаті із тобою
Компанія веселого Сірка?!

Та ось якась гриза, їдка до млості,
Переступила тихо наш поріг —
Сміятися — сміються запорожці,
Але не той це, невеселий сміх...

Сумує, бачу, товариство славне,
І в мене — теж неспокій на душі...
Агей, скажи, скажи-но, отамане,
Що за біда у вашому коші?

Чи пива-меду бракло і немає,
Як тепер кажуть, грамів хоч по сто,
Чи зрада в товаристві назріває,
Чи, може, щось не ладиться з листом?

Чи, може, вістка надійшла погана,
Чи жаль братів, що десь у бусурман?..
Та слова не доб’єшся в отамана —
Мовчить, мовчить суворий отаман...

Аж раптом — що це? — знову сміх лунає,
І суму — навіть сліду вже нема,
А хитрий писар — усмішку ховає,
Підморгує до мене крадькома.

Мовляв, нічого, хлопче, все в порядку,
Ніякої нема у нас біди,
І ми такий султану лист на згадку
Ушкваримо,
Що — кіл йому туди!..

Це, мила, ти зайшла до нас у гості...
Лиш тільки привіталася,
І от —
Як і раніш — веселі запорожці!..
Ой, хитрий і сердечний це народ!..