Як я став хамом

Колись казали було про мене:
«От хлопченя! Аж на диво чемне!»
Повчала мати: «Знай, любий сину,
Що чемність — дуже вкраша людину...»

І так хотілось, повірте, люди,
Усе життя своє чемним бути.
Та що таїтися?! Скажу прямо
Й самокритично:
Зробивсь я хамом...

Офіціанти, було, раніше
За столик просять якнайчемніше,
Та ще й обслужать якнайскоріше,
Та ще й порадять, що замовляти,
Які до чого ідуть салати.
Було старалися що є сили,
Ще й знов навідатися просили...
А я ж, хамлюга (признатись мушу),
За це плював їм у саму душу!..

Було приходжу до перукарні —
Майстри звиваються, як ошпарені.
І вже як зроблять ту стрижку модну,
То — хоч на виставку міжнародну!..
Робили лялечку з мене завше,
А я ж, паскуда, їх ображав ще!..

Кравець, бувало (о рідна нене!),
Так упадає вже коло мене —
І з цього боку, і з того боку,
Та ще й пошиє усе до строку,

І зробить з мене таку картину,
Хоч виставляй бери на вітрину...
А я ж, скотина, на це не зважу,
Та під кінець ще його й ображу!..

В таксі шоферам було щоразу
Наносив прикру, важку образу,
Та (навіть можу покликать свідків)
Якось обходилось без конфліктів...

Аж раптом бачу: висять плакати, —
Просять нікого не ображати,
Та й у газетах про те ж читаю...

«Гей, чоловіче, — собі гадаю, —
Чим завинили ті славні люди,
Що ти їм настрій оце паскудиш?!
Та чи зраділа ж би твоя мама,
Що ото має синочка-хама?!»

І сам собі наказав я строго:
«Кінець! Не смій ображать нікого!»

І що, гадаєте, вийшло з того?..

Мене знайомі офіціанти
Щось перестали упізнавати,
Як неживі мені їсти носять,
І знов навідатися — не просять.

У перукарні (о боже милий)
Перукаря ніби підмінили:
То сям, то там ускубне і — годі! —
Хоч горобців лякай на городі!

Кравець — мізинцем за вухом чуха:
«Роботи, — каже, — по самі вуха».
А як пошиє, то й рідна мати
Могла б в одежі тій не впізнати:
То клишоногий, то — кривобокий.
(Вже й не кажу, що минуть всі строки!)

Таксист, буває, так зиркне,
паче
сказати хоче: «Ех, ти-и, жебраче!..»

«Що за халепа, — собі гадаю, —
Ніби нікого ж не ображаю,
А так на мене глядять немило...»

Нарешті, очі мені одкрило...

Йду в ресторан, аби щось поїсти.
«Немає, — кажуть, — вже місця сісти».
Швейцар на дверях стоїть стіною
І говорить не хоче зі мною.

«Впустіть поїсти, — благаю слізно, —
В їдальню ж, бачите, йти вже пізно».
«Ти що — глухий? У нас місць немає».
(Це вже мене швейцар ображає!)

Стривай, провчу ж я личину вражу —
На злість візьму і його ображу!
Запам’ятає мою науку!..
І... тиць карбованця стражу в руку!
А сам тремчу, бо воно ж не жарти
Людину чесну так ображати!..

«Зараз, — гадаю, — впаде в амбіцію
І покличе сюди міліцію».

А він, дивлюсь, одчиняє двері,
Та не зове міліціонерів.
«Заходьте, — каже, — мені здається,
Що для вас місце іще знайдеться.

«Ага, — зрадів я, — а, далебі,
Образа таки допекла тобі.
Таки, бач, совість заговорила!..»

І я збагнув, що образа — сила!..

Читаю газети, читаю плакати...
Хотів би нікого не ображати.
Частенько й інших, бува, повчаю,
А сам — хоч каюсь, а ображаю,
Хоч скрізь нагадують без упину:
«Не ображай чайовими людину!..»

Ото вже злість я на того маю,
Хто першим взявся зварити чаю:
То через нього у мене драма —
Він допровадив мене до хама!