Супліка всевишньому

Донос

Від прапрапрадіда,
зроду-віку,
мої предки (наївні натури!)
чомусь
не доповнили й на сторінку
цього жанру літератури.

Непрактичні, видать, усе-таки
були всі мої любі предки.
Але так
далі не мусить бути...

Може, подумають добрі люди,
що мені не дають заснути
гонорари Іуди;
може, па мене хто гляне й скоса,
а все-таки
я ось пишу доноса:

«Тому богу, який всевишній,
в установу, що зветься раєм,
від
безвірника, що на грішній
землі-матінці проживає...

Прошу вибачити, що божу
усевишність твою тривожу,
але далі мовчать — не можу...

Поспішаю
оцим доносом
повідомити, милий боже,
що у тебе під самим носом
витворяється — страх негоже!

На дозвіллі раз
од безділля
у собор я собі заходжу.
А оскільки була неділя,
то потрапив на службу божу...

Більше в мене терпцю немає —
за донос цеп узявся з ходу...

Значить, слухай, що витворяє
клятий
опіум для народу...

Бачу: пастир твойого стада
проповідує на амвоні,
а вся віруюча громада
у доземнім стоїть поклоні.

Кинув поглядом я довкола —
ну й картина, сказати треба! —
до землі прихилили чола,
а не чола — зняли до неба!

(Ти, владико, створив людину,
тому зайве тобі писати —
знаєш сам, як оту частину,
що дивилась у небо, звати).

Так, невтомні б’ючи поклони
(я пишу тобі правду чисту!),
ушановували ікони,
тобто витвір людського хисту.

А тобі наставляли прямо,
прости, господи, грішне тіло...
Глянув я на цю панораму,
і в очах мені потемніло.

Що ж це діється,
боже отче,
всемогутній і всюдисущий?! —
Чи ж твої всевидющі очі
затулили ті райські кущі?!

Ти ж, як правило, маєш звичку
завжди ставить питання руба:
за усяку пусту дрібничку
чоловіка береш за чуба.

Й ось таке тобі — серед храму!..
Тут би й вивернути кожуха:
«А сяку-таку вражу маму,
в отця, й сина, й святого духа!!!»

Чи зробив би ти — не зашкодить! —
хоч маленьку пересторогу!..
Ні, мовчиш!
І на те виходить,
що немає тебе. Їй-богу!..

Все! Амінь!..
Не боюсь, що, може,
хтось мою упізнає руку —
я підписуюся, мій боже,
і донос оддаю до друку.