Автопортретне

Я — можу бути
ніжним, ніби котик вербовий,
що його — сонцем весняним зігріто;
я можу бути повен любові —
погідної, тихої,
наче бабине літо...

Але я — не герой позитивний
з недолугих творінь кастратів,
написаних чітко і сухо,
мов копія директиви.
Є у мене
(як іноді люблять у нас писати)
ряд серйозних недоліків
і оті... як їх...
зриви.

Буває, чалапаю в душу,
як бегемот у воду,
буваю різким, як скрегіт
(ножем по склу шорсткому!),
то буваю подібним
на мокру осінню погоду,
що на людей
наганяє нудьгу і втому...

Мабуть, тобі нелегко...
Трудно тобі зі мною...
Ще й — не солідний!
(Чим також тебе тривожу).
Ти, мабуть, хотіла б
поважного супокою —
якраз того,
чого дати тобі не можу.

Не люблю я оту
надмірно тиху породу,
що все
на дози важить, як у аптеці:
де треба —
усмішку клеїть на хитру морду,
і до слушного часу
злобу втаїть у серці.

У такого —
усе продумано і внормовано...
Часом би
із радістю з’їздив йому по пиці,
але ти (і міліція!)
скажете, безумовно,
що це — хуліганські дурниці.

Часом здається,
що сам я це зробив би охоче,
якби можна було
взяти себе за груди,
притиснути до стінки,
скреготнути зубами:
— Хлопче!

Щоб віднині
ти був
як порядні, спокійні люди!..

Може б, лиш так
привчив би себе до міри.
Та за успіх —
і тут
боюся цілком поручитись,
бо виліз би, певно,
з своєї власної шкіри
й сам од себе утік би,
щоб таким ось, як є,
лишитись.