Слово про чуже і про рідне

Десь там у Греції
чи у Венеції
є, кажуть, усякі предивні штукенції
і з нашої, і — з до нашої ери:
канали,
гондоли,
гондольєри...
А руїн усіляких,
старовини тієї —
Парфенон!
Акрополь!!
Пропілеї!!!

Та й по інших чужих краях —
чудес усяких, що тільки — ах! —
колізеї,
музеї,
тріумфальні ворота...
Станеш,
глянеш —
роззявиш рота...

Шикарні бігають лімузини,
реклами кличуть у магазини.
А в магазинах — рідна нене! —
штучки різні такі елегантні...
І що не візьми — усе іноземне,
ніби у наших спекулянтів...

Чи от, скажімо, од мами і тата
в нас
родяться просто собі — дівчата.

А там —
де не стань,
куди не піди ти —
усе мадмазелі,
міс
та синьйорити...

Я — не з таких,
яким аж не спиться,
бо наяву сниться
ота заграниця.
А приїдуть, куди належить,
то їх — тривожить,
то їх — бентежить
не дивна усмішка Монни Лізи,
а як би напхати свої валізи;
не ніжність Рафаелевої мадонни,
а на лахах ярлик закордонний...

Зате
як додому назад повертаються,
то аж розпинаються,
аж захлинаються:
«Ах, там — культу-ур-ра!..
Ех, що й казати! —
азіати ми... азіати...»

Я — не з таких...
Та й не з тих, між іншим,
що все не наше
вважають гіршим...

Я
поїхав би по заграницях —
себе показать, на людей подивиться...
Може, побачив би мільйонера.
(Цікаво, який же то він, холера!
Бо в нас
не впізнаєте мільйонерів:
маскуються «мільйонери»
од міліціонерів.
Буває, почуєш:
«Об’явився отам-то!»,
а він — з «мільйонера»
вже став арештантом!)

Якби закордонну узяв я візу,
то відвідав би Монну Лізу;
у Парижі чи в Римі побував би в соборі;
скупався б десь в іноземному морі
(капіталістичні оті акули,
може б, мене таки не проковтнули?);
наніс би візит Вандомській колоні...

Та де мені зараз до тих закордонів!..
Не ждіть ви мене, синьйорити і леді...

Та з цього собі не роблю я трагедії...

Ще ж ціла шоста частина світу
жде, що огляну її,
проїду
від Карпат — аж ге-е-ен по Куріли!..
(Було б лиш досить часу та сили!)
Що не був у Парижі —
біда не велика.
Інша, гірша є заковика:

я ж досі (аж сором признатись навіть)
ще ані разу не був у Полтаві!..
Чи як для кого, але для мене —
Дніпро,
їй-богу, не гірший Сени,
а на Дніпрі на отому
я ж
тільки й знаю, що київський пляж...

Гей, гей!.. Скільки я ще не знаю!..
Скільки я ще пізнати маю!..
Скільки чудового,
свого,
рідного
я ще не знаю...
А знать — потрібно!

Оце у серці моїм ятриться!..

А заграниця...
Що заграниця?!..
А заграниці як не побачу,
то досі не плакав,
і — не заплачу!