Собака

Була хата...
По-іншому — можна
особняком назвати...
Та ще була огорожа
навколо тієї хати.

Та було написом попереджено
(все — у окличних знакахі):

ГРАЖДАНИ! ОБЕРЕЖНО!!
У ДВОРІ — ЗЛИЙ СОБАКА!!!

Спокійно ішли перехожі
мимо тієї хати.
І гавкав з-за огорожі
пес, на ланцюг прип’ятий...

Коли ж на чарку горілки,
бувало, збиралися гості,
хазяїн хвалився,
скільки
у того собаки злості:
— Просто, ніби скажений.
Можу спокійно спати —
надійний сторож у мене
і не потребує плати...

Аж раз якось
у погожу
літню веселу днину
під високу ту огорожу
завела доля
хлопчину.

У щілину заглянув
«Що там
за дивина усяка?! —
І — аж роззявив рота
од захвату: —
Ох, і собака!..»

На потилицю збив кашкета,
що зсунувся аж на очі,
і через щільні штахети
руку просунув хлопчик.

І поманив пальчиком
(мав щиру дитячу вдачу):
— Ах ти, хороший собачко,
іди, я тебе погладжу...
Собака завмер:
«Що воно?
Звідкіль узялось ото?!»
Насторожено
і здивовано
ворухнув хвостом.

І враз
хазяйську науку
забув ік лихій годині
і лизнув довірливо руку
сердечній малій людині...
В теплу долоню хлоп’яти
тикавсь холодним носом...

Та...
Вийшов хазяїн із хати.
Зиркнув поважно скоса,
плюнув і злісно кинув
недокурок.
І — похмуро:
— Ах ти, паршива скотино!
Продажна собача шкуро!..

За ланцюг з усієї сили
собаку рвонув до себе... —
Мало тебе учили,
як то служити треба!
Годую оцю паскуду,
а їй руки у морду тичуть?!
Та сучим я сином буду,
якщо тебе не вивчу!!.

І — спереду, збоку, ззаду —
бив ногами при кожному слові...
А собака молив про пощаду
на бідній собачій мові...

Але падала круто лайка
у душу, у матір, у бога.
І морда була хазяйська,
мов ошкірена морда
бульдога...

Ні-і! Яка там уже пощада!..
Хрипів, скавучав собака...
А хлопчина —
стискав кулачата.
Стояв.
І мовчав.
І — плакав...

А мимо ішли перехожі,
ішли, куди їм належало.
І висіло на огорожі:
«Граждани! Обережно!!»