Сімейка

Тато сидить і читає газету,
мати лежить і смокче сигарету,
дочка перед дзеркалом крутиться:
фарбується,
пудриться.
Словом, займається туалетом...

Мати
уміє день убивати
по магазинах чи на візити,
уміє про оперу говорити,
взнавати чужі «таємниці» і «драми»
не тільки в своїм,
а й двадцятім кварталі,
а як захоче, то й далі.
А більше — нічого не взяти із мами...

Дочка —
хоч став її на вітрину
універсального магазину:
може бути замість реклами...
Уміє:
викренделювати ногами,
носити зачіску під «хлопчика без мами»
або яку іншу (якщо вона модна!).
Більше
її голова витримати не годна...

Тато
уміє цілком небагато:
уміє, як сам він каже,
крутитися,
щоб підхопити копійку деяку;
вловити уміє,
звідки вітер повіє,
щоб з ділового курсу не збитися...
Коротко кажучи,
тато уміє
утримувати сімейку.

Скромненька робота у тата,
й така ж у тата зарплата:
матері й доні — замало для косметики.

А все-таки...

У них — власна
дача прекрасна,
у них — і машина власна,
і те,
що домашньою технікою називається.
Ще про дещо згадать годиться,
але це — таємниця:
ощадкасою оберігається!..

Отож:
тато сидить і читає газету...
Мати лежить і смокче сигарету...
Дочка перед дзеркалом
дженджуриться,
викаблучується,
штукатуриться...
Словом, займається туалетом...

Тато підводить від газети очі,
потягається та бурмоче:
— Ну й парить нині!.. Просто біда...
В морі вже, певно, тепла вода...
М-м-да-а...

Позіхнула ліниво мати:
— Підемо ввечері в ресторан?.. —
Поправила на нозі халатик
і взялася читати
«про шпигунів роман»...

Дочка крутнулася —
задом,
боком
і спустила локон над оком...

Надворі —
люди,
машини,
трамваї;
вулиця —
повна життя і сонця...
Тато іде до вікна, виглядає, —
так, між іншим, — що там робиться...

Іде робітник.
Видно, скінчив роботу:
на сорочці на плечах — плями од поту.
Волосся вибилося з-під кашкета.
З кишені
виглядає складена газета.

Словом, людина іде з роботи...
Зайшов у скверик.
Там — «Пиво — води».
Підійшов до ларка, витяг троячку,
освіжився бокальчиком...
Чекає на здачу...

Тато
дивиться крізь гардину,
живіт — уперед, руки — за спину.
То щось веселе мугикає,
то носом скептично хмикає.
На устах усмішка залягла змієм,
одверто-нахабна, як повія...

А робітник далі зі скверу
йде
з потом,
газетою,
сигаретним димом.
Весело підморгує міліціонеру
і спокійнісінько проходить мимо.
(А що йому, справді, скажіть, міліція?!
Вона ж — своя, він її не боїться).

Тато дивиться...
Замовк. Не мугиче...
Завмер насторожено,
як стривожений звір...
І — міняється татове обличчя,
як од світла — фотопапір.

З-за фіранки
дивиться на міліціонера:
— І чого він тут стовбичить,
холера?!

Здалося:
холод ввірвавсь до кімнати,
а на вікні не гардини —
грати...

Тато стоїть, мимоволі щулиться...
А за вікном — пульсує сонячна вулиця!