Розмова з другом

М. Петренкові
Друже, дай закуримо міцного
Чи який у тебе є...
От усе це наче й ні до чого,
А спокою не дає...

Бачиш, як тверезо розібраться,
То — крути а чи верти —
Нам-таки із гаком вже по двадцять,
Гак же — більше десяти!

Отаке-то... Вистачить людині
Для статечності... Та от
Дехто, бач, подейкує, що й нині
Ще не зрілий ми народ.

Все, бува, часом дивися, хтось і
Скаже (та й не жартома),
Нібито з тобою в нас і досі
Ще солідності нема.

Хай і так! Хіба ж нам носа вішать!?
Це ж, по-моєму, не зле,
Ради цього й не писав би вірша,
Але... є одно «але»...

Бач, мені частенько «добрі люди»
Роблять натяки прямі:
— Хлопче, хлопче, доки в тебе будуть
Ті дивацтва на умі?!

Кажуть, що зійти з небес пора вже,
Взятися за розум слід.
І як приклад позитивний — завше
Фігурує мій сусід:

От, мовляв, уміє хлопець жити,
Вміє ладити з людьми...
Дай-но мені, друже, закурити...
Да-а-а! Сусід мій — то не ми...

І нема, щоб оросився потом,
Щоб долоні стер, бува,
А чи щоб у нього від роботи
Розболілась голова.

Чи хороша, чи скрутна година —
Він на всьому виграє.
Тільки слово мовила дружина —
І в дружини шуба є!

Та яка ще й шуба! Мій ти брате!
Модна, жінці до смаку...
Нам обом — по року працювати,
Щоб удвох купить таку.

Цьому — він зуміє догодити,
Того — кличе у куми...
Бо уміє, значить, хлопець жити,
Вміє «ладити з людьми».

Дай-но все розгляну по порядку,
Що до чого і куди...
Так, у мене ще нема достатку,
Та й нема таки ж біди!

Є жадання звершить хоч би мало
Мрій і задумів своїх,
Хочу, щоб мене не обминали
Щастя, туга, біль і сміх.

І не хочу, щоб, як про сусіда,
Хто про мене говорив:
— То йому так буде не завсіди,
То до часу, до пори.

— Бачиш, як розжився, як роз’ївся!..
Прогорить, собачий син!..
Так стривай же! — на якого біса
Я ковтаю нікотин?!

І вгортаю роздуми усі ті
В тютюновий синій дим?!
Що це — заздрість? Та ніколи в світі
Не позаздрю я таким!

Не потрібно бути тут пророком,
Щоб сказать, що завше їм —
Рано-пізно — все вилазить боком,
Що вкінці — казенний дім.

Я ж не знаю чорної тривоги,
Пречудово, міцно сплю,
Бо своєї совісті під ноги
Не стелив і не стелю.

Ми велике завше маєм щастя,
Ми святковий маєм день,
Коли чесно заробити вдасться
Добре слово у людей.

Тож-бо — радість: жити і творити
Для вселюдської краси!..
Все! Віднині — вистачить курити!
Навіть, друже, не проси!