Усіх віруючих — і тих, над ким чорти в пеклі збиткуються, і тих, що в раю байдики б’ють, і тих, що на цьому світі своїми справами займаються, — автор запевняє, що, беручись за перо, він прагнув тільки одного: якось зміцнити розхитаний авторитет господній. Якщо це йому не вдалося, — не його вина: він нічого не видумував, а розповів тільки те, що у святому писанні пишеться, що люди говорять і що сам бачив у житті.
Говоріть собі, що хто хоче,
А як глянуть на все по суті,
Подивитися правді в очі,
То господь таки всемогутній.
В цьому просто і дуже легко
Всіх беруся переконати,
Не потрібно й ходить далеко,
От хоча б отаке узяти.
І
Звичайнісінька річ тепер вже,
Що на світі беруться діти,
А створить дитинча найперше —
Гей, то треба ж було уміти!
Не було ж тоді під рукою
Ані жодної молодиці,
Щоб знайшла його під копою,
А чи витягла із криниці,
Чи в лікарні могла придбати,
Як тепер оце повелося, —
Словом, справу цю уладнати
Тільки чудом би удалося.
Тож без помочі бога-тата
Справа витончена, либонь, ця
Залишилася б непочата,
Поки світу і поки сонця.
Ото ж дякувать пану богу,
Що нам доля послала бога,
Бо без бога — таки, їй-богу,
Ані пшику не вийшло б з того.
І повік би, повік людині
По землі оцій не ходити,
І повірте, що і донині
Не родився би жоден критик.
Та й не множились би поети.
Врешті, й сенсу у тім не бачу,
Бо навіщо б здалось усе те,
Раз тебе не було б, читачу?!
Правда, в Музи часом бувають
Безтурботні сини і дочки,
Що не стільки про тебе дбають,
Як про плату за їх рядочки.
Дощ у травні чи сніг у січні —
Вже й писати про що йому є.
Всі світила астрономічні,
Всю ботаніку заримує.
І лісочки, і гори сині —
Що побачить, про те і піє,
Тільки місця нема людині,
Тій, що поряд живе і мріє...
Інший же — фахівець по датах,
Однотонні і однобарвні
Продукує вірші-близнята —
Варіації календарні.
Вроздріб скрізь продає і оптом
Календарне своє натхнення,
І не знається він із клопотом —
Аби повна була кишеня!
Ані радість, ані облуда
Не тривожать його... Проте ми
Повернімося-но до чуда,
Бо одходимо щось од теми.
ІІ
Сам, без жодної допомоги,
Наш господь сотворив Адама.
Так би мовити, був для нього
І як тато він, і як мама.
А такого іще, здається,
Не траплялося поміж людом.
Ні, кажіть ви, що заманеться,
А господь — одчебучив чудо...
Але, видно, було заважко
Справуватися замість мами —
Приготовлювать манні кашки
Та возитися з пелюшками.
А хлоп’я підросте — гляди ти,
Щоби капосні чортенята
Не навчили його курити,
Сигарети тягнути в тата.
Піде в школу — ще гірша мука,
Знов спокою нема й хвилини:
Все дивися, щоб та наука
Не замучила вкрай дитини.
А як двійок полине злива, —
Огризайся з учителями,
(Бо ж дитина її — кмітлива;
Достеменно відомо мамі).
Та за нього рішай задачки...
Тому з божої волі прямо
Той Адамцьо не повзав рачки,
Бо одразу вже був — Адамом!
Більше того, таки невдовзі,
Як на світі Адам з’явився,
При Всевишнього допомозі
Він із Євою одружився.
Чудо! Ніде тут правди діти,
Бо тепер щось нема ні разу,
Щоб, родившись, до загсу діти
Зажадали іти одразу...
Тим, що й досі ще кплять над богом,
Більше фактів навести можу,
Але й досить, гадаю, цього,
Щоб підтвердить могутність божу...
III
Так-то так воно. Але ж мушу,
Моє любе та миле браття,
Щоб не брати гріха на душу,
Об’єктивно все викладать я.
Факти й інші є ж безсумнівні:
Хоч крути а чи сяк, чи так ти —
Не завжди на Всевишнім рівні
Був всевишній... Будь ласка, факти:
От у техніці — розуміння
Всемогутній не мав нітрішки,
Бо пустив своє сотворіння
Мандрувати по світу пішки.
Та й до того ще — неприкритим,
Як би мати на світ родила,
(Видно, хлопцю й штани створити
Теж старому була несила).
Поки жив у раю, на небі,
На готовенькій дармівщині,
То не мав наш Адам потреби
Ні в штанах, ні в автомашині.
І, можливо, що й ми сьогодні
У раю гарцювали б сміло,
Якби Єві в садку господнім
Вкрасти яблуко не скортіло.
Правда, є ще такі між нами
Хоч із грішного покоління,
А живуть, ніби ті Адами
Ще до того гріхопадіння.
Є такі ще синки і доні,
Мов призначено їм од роду
Лиш служити своїй персоні,
Щоб прикрашувала природу.
Працювати йому? Та що ви?!
Дурнів любить, мовляв, робота,
А воно на усе готове
Роззявляє, паскудне, рота.
Забруднити боїться лапки
Об змозолену чесно руку.
А бодай тобі... (Тут — три крапки,
Далі сказано не для друку).
Є й такі ще, не ликом шиті:
Десь працює немов, їй-богу,
Хоч зарібок такий, що жити
На широку не будеш ногу.
А попробуйте ви такого
Спокусити на райське щастя,
То його вам до раю того
Затягнути й волом не вдасться.
Ні, не думайте, що не схоче
Бить там байдики без роботи,
Він пристав би на це охоче,
А усе-таки буде проти.
Бо скажіть же, якого ката
Паткувати йому за раєм,
Коли він на землі штанята
Та ще й власну машину має!
Продуває нечесні гроші
Та волочиться по курортах.
Але справи це — вже не божі:
Це — уже витребеньки чорта.
Пригадаймо ж дідів науку:
Хто жирує не по зарплаті,
Той з нечистим тримає руку,
Має власного чорта в хаті.
Я не знаю, чи бісу й нині
Продають свої душі темні,
А що їхнє гниле сумління
Продається, то — будьте певні!
Все розпродують, з потрохами,
Ці безсовісні анахтеми!..
Та вернімося до гріха ми,
Бо відходимо знов од теми.
IV
Значить, жив наш А дам в раю тім
Без машини і зовсім голий,
Грівсь на сонці і над майбутнім
Не задумувався ніколи.
Так не відав, не знав нічого,
Жив, неначе ті божі птиці,
І гадав, що у світі богом
Все продумано до дрібниці.
Та коли розігралась драма,
Що про неї всі добре знають,
І розгніваний бог
Адама
В шию витурив геть із раю, —
Отоді йому стало ясно,
Що наплутав господь багато,
А той світ, що здававсь прекрасним,
Є, по суті, півфабрикатом.
І тоді довелося, брате,
Тому голому пішоходу
Перетворювать, доробляти
Богом витворену природу.
І у поті чола, у поті
Хліб насущний свій заробляти,
А крім того, ще по роботі
За продовження роду дбати.
Щоби богу було для кого,
Бач, вигадувать різні муки,
Бо інакше отця святого
Геть занудило би од скуки.
Адже справді, що міг — усе він
Сотворив і поліз на хмари,
Тільки й втіхи тепер творцеві,
Що вигадувать людям кари.
Щоб продовжить експерименти
На терпінні людського роду,
Навіть спас у трудний момент він
Ноя з жінкою для розплоду.
Бо навіщо б здались до біса
Всі небесні роздуті штати,
Якби рід людський перевівся
І не стало кого карати.
У попів не було б калимів,
Бог надсильну б узяв турботу —
Херувимів та серафимів
Улаштовувать на роботу.
А коли ще приплюсувати
Усіх янголів зі святими,
То подумай-но, скільки, брате,
Того клопоту було б з ними.
Словом, як би там не дивитись,
Із якого б кінця не брати —
Мусив бідний А дам трудитись,
Землю-матінку населяти.
V
Хоч не рідко господь сердитий
Кареносну здіймав десницю,
Щоб якось йому насолити
За нещасну оту кислицю
І на послух схилить овечий,
Та упертий Адам помалу
Про такі став кумекать речі,
Що й для бога життя не стало.
А усе почалося саме
Із тієї таки хвилини,
Коли раз удалось Адаму
Горщик виліпити із глини.
Бога з люті аж стало тіпать,
Як сказав Адам: «От так штуки! —
Не святі, значить, горшки ліплять,
А умілі робочі руки!..»
Було перше то людське чудо.
Потім — глечик зліпив, макітру
І відому оту посуду,
Щоб ходить уночі до вітру.
І продукція та у нього
Вся виходила першим сортом...
Так пізнав він, що може з богом
Позмагатися та й із чортом.
VI
Бог побачив, що то — не жарти,
І на небі здійняв тривогу.
Та узявся каверзувати,
Підставляти людині ногу.
От розказують і сьогодні,
Як, поплутавши людську мову,
Він у древньому Вавілоні
Всенародну зірвав будову.
І від злісної тої шкоди,
Від отого стовпотворіння
Різномовні пішли народи
І усі непорозуміння.
Факт лишається завше фактом:
Бог у днину ту нещасливу
Підірвав диверсійним актом
Силу людського колективу.
Знають, не тільки боявсь, що люди
Зможуть тата гуртом набити,
Але й гори перевернути,
Навіть світ весь переробити.
А тому-то і нині знову
Дехто біситься, що народи
Людську, спільну знаходять мову
І доходять-таки до згоди.
Так превражі сини і скачуть,
Як би стати на перепоні...
Та вернімося-но, читачу,
До шкідництва у Вавілоні.
VII
Сподівався господь, що буде
Вже довіку такий шарварок,
Що не вирвуться, бачиш, люди
З недовір’я, і чвар, і сварок.
А людина в усім чудово
Розібралась, та й — будь здоровий! —
Факультет іноземних мов он
Сотворила і зубрить мови.
Бачить бог, що старого чорта
Так доб’єшся, а не покори.
І зсилає на пішохода
Всякі немочі, різні мори.
Ну, здається, от-от угробить,
Хоч дерися бери на стіни,
А людина касторку робить
І усякі пеніциліни.
Не здається людська природа,
Впертий дух її самостійний...
І Всевишній на пішохода
Посилає криваві війни.
Що ж, і люди таки не мало
Одне одному м’яли ребра,
Поки ясно для них не стало,
Що із цим вже покінчить треба.
І в двадцятому от столітті
Все частіше, гучніше кажуть:
— Ніж заварювать кашу в світі,
Ліпше спільно варити кашу.
Переборює злобу згода,
А то ж богові не до шмиги,
І Всевишній
На пішохода
Став сплітати нові інтриги.
Став підлазити під людину,
Так би мовити, з боку штатів —
Сотворив у лиху годину
Рутинерів та бюрократів.
І подбав, щоби вражі діти
Мали шкіру міцну іззаду.
А раз є у них чим сидіти,
То й давай уже їм посаду.
От, буває, наскочиш прямо
На такого ось бюрократа,
То згадаєш і його маму,
Його душу і бога тата.
Поки, врешті, доб’єшся свого, —
Кожен день тобі стане роком.
Мабуть, легше мать справу з богом,
Хоч до нього і зависоко...
І не рідко бувають биті,
А свинячать-таки не трохи,
Бо живучі, немов клопи ті,
І докучливі, наче блохи.
Та не в їхніх руках погода.
А то ж богові не на руку.
І всевишній на пішохода
Препаскудну придумав штуку.
Він угледів біди причину
В тім, що має людина розум,
І задумався, як людину
Під постійним тримать наркозом.
«Як удасться, — гадав, — дай боже,
Людям памороки забити,
То із ними вже й дурень зможе
Що завгодно йому робити.
Тоді житимуть люди в спілці,
Як живуть в пастуха собаки
І спокійні, дурненькі вівці...
Розум — ось де об’єкт атаки!..»
Зауважу, що мають люди
З боку й іншого цю загрозу —
Крутії всі та світоблуди
Теж людський атакують розум.
Це, вважають вони, поганий,
Небезпечний придаток лишній...
Та стривайте. Які ж то плани
Став розроблювати Всевишній?..
VIII
Він збагнув, що у битві чесній —
Годі дати людині раду,
І задумав удар нанести
Ізсередини або ззаду.
А тоді уже загнуздати
Неспокійну людську натуру.
Й заходився він вербувати
Для диверсії агентуру.
Появились попи, і мулли,
І пресвітери, і рабини
Та й кампанію розгорнули
По задурюванню людини.
Біле чорним, а чорне білим
Узялися робить поспішно,
І на думку живу насіли,
Як чортяка на душу грішну.
Крутять памороки народу,
Та ще й вигоду з цього мають:
Спритно роблять статтю доходу
З бога й чорта, із пекла й раю.
В хід пускають брехню, молитву,
Силу грошей, ножа, отрути,
Тільки б виграть одвічну битву —
Людям розум набік звернути.
Так ото й каламутять воду.
Але нині — то вже не штука,
Бо упертому пішоходу
На підпряжку прийшла наука.
Хай з роками, нехай не зразу,
Але впорається і з ними...
Важче іншу здолать заразу,
Важче справитися з дурними...
Прошу вибачити, читачу,
Що розтягую цю поему,
Але мушу я дурням, бачу,
Присвятити главу окрему.
ІХ
Тут признатися, врешті, треба
(Хоч не дуже воно й приємно):
Вседержитель землі і неба
Все ж старавсь таки недаремно.
Чи додумався сам до цього,
Чи із дідьком трудивсь на пару,
Але й дурнів ще, плюс до всього,
Сотворив, як господню кару.
Дурень — справжня то кара божа,
Він спаскудить усяку справу;
Тут нічого не допоможе —
Де на дурня знайти управу?!
Коли, кажуть, не дано богом
Ума-розуму чоловіку,
То не вдієш уже нічого,
То вважай уже, що довіку.
Бо ж для дурнів — це кожен знає —
Не написані ще закони,
Ані ліків на них немає,
Ані жодної перепони.
Він пропустить усе повз вуха,
Зате радити рветься іншим.
А хто дурня хоч раз послуха, —
Сам од того стає дурнішим.
Дурень, знай, калатає в дзвони,
Де робити це — й неподоба;
А як візьметься бить поклони, —
Розтовче, ненормальне, лоба.
Їх не сіють, а вони — родять...
Ну, хоча би сиділи тихо.
Ні! — буває, ще й людям шкодять!
От де лихо, так то вже лихо!..
Хоч, урешті, й вони не годні
Стримать поступ людський... Але ми
Повернімось до діл господніх,
Бо от знов одійшли од теми.
X
Як господь не карав людину,
Що лиш їй не творив на шкоду,
А не зміг поламати спину
Неслухняному пішоходу.
Той у битві з могутнім богом
Здобував-таки перемогу
Й натворив на землі такого,
Що ніколи й пе снилось богу.
От візьмімо питання те ми
Із Адамовими штанами:
Бог не зміг розв’язать проблеми,
Та розв’язана вона нами.
В чім людина тепер не ходить! —
І нейлони тобі, й капрони,
Ще й такі витворяє моди,
Що нехай уже бог боронить!
Чи, наприклад, господь ніколи
Не учився, не знав освіти,
А в людини тепер до школи
Семирічні вже ходять діти.
А на божому, значить, небі
Про ту грамоту і не чути:
Ще і досі нема лікнепів,
Не кажу вже про інститути.
Чи візьмімо господні штати:
Є тих янголів до холери.
Хай, щоправда, вони крилаті,
Але все-таки це — кур’єри.
А людина взяла у руки
Казна-що там за електрони,
Має радіо, телештуки,
Телеграфи і телефони...
Бог машини не дав людині,
Як відомо це нам із вами,
Те, що транспортом зветься нині,
Називалось тоді ногами.
Сподівавсь, що раби господні,
Ті його сотворіння голі,
Так ніколи й не будуть годні
Супротивитись божій волі.
І що тільки й дано їм знати,
Що ходити, потіти в праці,
На будяччя колоти п’яти
Та збивать об каміння пальці.
Тож ніхто тоді з пішоходів
І не чув про автомашину —
Ліва, права нога і — годі:
Кілометрів п’ять на годину.
Та чого не зумів Всевишній —
Все людині створить вдається,
І тепер пішохід колишній
Пасажиром частіше зветься.
І на всякі шляхи-дороги
Пасажирові наплювати...
(Що то значить, не тільки ноги,
Але й голову також мати!)
Так, хоч родом із пішоходів,
Сухопутний і крил не має,
Божий витвір на божий подив
Їздить, плаває і літає.
Із удачею йде у парі,
Вже й до зір он добратись хоче.
І то видно й без окулярів,
Що до свого таки доскоче.
Шлях туди він уже позначив —
Шле супутники і ракети...
Гей, читачу, скажи, чи ж бачив
Боже чудо коли таке ти?!
Щось давненько-таки нівроку
Не видати і не чувати,
Щоб господь одкомарив фокус,
Хоч малої уваги вартий.
В чудотворстві — його уміння
Завузького діапазону:
Десь там явить якесь видіння,
Десь обновить якусь ікону.
Без вогню іще свічку може
Засвітити він при нагоді
(Та тепер он у храмах божих
Щось електрика більше в моді).
Не потрібно, коли поглянуть,
Особливої тут науки:
Трошки хімії та обману —
Дешевенькі циркацькі трюки.
От і весь він, з репертуаром...
Хіба ж свідчить про творчий ріст то?!
В цирк порядний такого й даром
Не взяли б ілюзіоністом.
Ремесло занепало боже.
Де не глянеш — кругом, усюди
В чудотворстві давним-давно вже
Переплюнули бога люди.
Він і сам уже, не секрет то,
Вивчивсь дечого від людини,
Бо облишив кустарний метод
Та Ісуса ліпив не з глини.
Адже знаєте це самі ви,
Що господнєє дитинча те
Ув утробі святої діви
Божим духом було зачате.
Йосип же у те діло боже
Лиш підсунутий замість тата
(Все це точно підтвердить може
Із святого письма цитата).
Правда, бог (це сказать годиться)
Тут зразок показав нам дива,
Бо Марія і в молодицях
Залишилась-таки цнотлива.
Як таке учудить вдалося, —
Годі думати і гадати...
Тому, може, що довелося
Лиш із духом їй справу мати.
Чи то скрутно було вже, братці,
Всемогутньому пану богу
Й довелося в цій ситуації
Кликать духа на допомогу,
Чи то просто були старечі
Витребеньки, і більш нічого.
То — пусте все... І ми, до речі,
Якось справимося без цього...
XI
Ні, як глянуть на все одверто,
То все менше у бога слави,
Із господнім авторитетом
Щось, по правді, не ладні справи:
Гола, боса, простоволоса,
Богом витворена істота
Нині богу втирає носа
І обламує роги в чорта.
Тут потрібно знайти причину,
Розібратися, що й до чого:
Чи то бог сотворив людину,
Чи людина створила бога?
Перемудрюють бога люди,
З кожним днем усе більше й більше...
Та не міг же господь премудрий
Щось од себе створить мудріше!
На дурницю було б то схоже!
А людина — без волі неба
Ще, бува, із нічого може
Сотворить божество для себе.
І для неї ота робота —
Не мудрація превелика,
То, скоріше, — людська глупота...
От яка воно заковика!
Тож коли це усе прикинуть,
Зважить божі та людські сили,
То таки не господь — людину,
Таки люди його створили!
Сотворили ж цей дивний витвір
Чи для втіхи, чи для облуди,
Або дуже вже люди хитрі,
Або дуже наївні люди.
«Перед богом усі ми рівні,
Він усіх нас розсудить строго», —
Утішають себе наївні
Власним витвором — добрим богом.
І задобрюють хабарами
Чи молитвою — хто як може,
Та об землю товчуть лобами,
Прославляючи ім’я боже.
Щоб в раю, бач, на тому світі
Забезпечить собі прописку,
Та й залазять наївно в сіті
І покори, і тьми, і зиску.
А підступні і хитрі шельми
(В них повчитися би Адаму!)
Заходилися прудко вельми
Богу створювати рекламу:
«Бог — могутній і справедливий,
Нам без бога — ні до порога.
Тож дивіться, раби, аби ви
Не розгнівали пана бога!
Що нерівні на світі люди:
Нам — багатство, а вам — недоля,
То довіку так мусить бути,
То премудра господня воля.
Та нерівність — його прокляття.
То дрібниці. Радійте з того,
Що ми — сестри усі та браття,
Що всі — рівні ми перед богом».
Так от хитро ведуть гешефти,
Так гендлюють уміло богом...
І йому не дають померти,
І самі — на харчах у нього.
Але світла пора настане —
Люд розправиться зі святими,
Згине плем’я усе захланне —
Словоблуди та іже з ними.
Згине підле поріддя юди,
Фарисеї та баламути...
Навіть дурням не з медом буде!
Бо інакше й не може бути!
Бог же буде, як дивна згадка,
Як химерна безглузда мода,
Й ляже Всесвіт до ніг
Нащадка
Всемогутнього Пішохода!
