Парусинові туфлі

На ліричний настроююсь лад,
Як побачу коли: на вітрині
Парусинові туфлі стоять,
Дешевенькі оті, на резині.

Зрозуміть мене може як слід
(Це, до речі, відзначити варто),
Хто зносив за студентських літ
Стільки їх, як рядків цих автор.

В кого знали, як в мене, вони,
Як то мовиться, бурі і громи,
Хто не тільки із сонцем весни,
А й зі снігом, було, їх знайомив...

В хром залізши від рук і до ніг,
Заховавшись за батькову спину,
Часом дехто дивитися міг
Зі смішком на мою парусину.

Бо ще є (це й сказати не гріх)
Серед нас із тієї породи,
Що оцінюють ближніх своїх
Із позицій журнальної моди.

Їм не заздрив нітрішечки я,
Й серед їхнього хрому, бувало,
Парусина руденька моя
Непогано себе почувала.

Бо я завжди її купував
За свої, не за батькові гроші.
Тож від сорому — ні! — не ховав,
Від дощу лиш ховав у галоші...

Щоб в оману не вводити вас,
Я по правді признатися мушу:
Через них мені все-таки раз
Лоскотала ніяковість душу.

А була неприємність така,
Коли вперше із ними у згоді
На високих струнких каблучках
Йшли лаковані туфельки модні,

І дивились на мене з-під брів
Очі щирі, глибокі і сині...
Да-а... Тоді, признаюся, жалів,
Що, бач, ноги були в парусині.

Та даремно тривожився я
І завдав собі горя немало,
Бо на ноги хороша моя
Нуль, як кажуть, уваги звертала...

Може, дехто закине мені,
Що я ставлюсь вороже до хрому.
Ні, мій любий! Що ні, то вже ні!
Сам сьогодні ходжу ось у ньому.

Все ж на теплий настроююсь лад,
Як побачу коли: на вітрині
Парусинові туфлі стоять,
Дешевенькі оті, на резині...