Ніяк себе не зупиню
Давно, шановний мій читачу,
Хотів признатися тобі;
Відколи я чорнило трачу,
А все не радий сам собі.
Бува, постою над водою
Або присяду на пеньок,
Як над моєю головою
Кишить великий рій думок.
Нюхну соснової живиці,
Сьорбну із копанки води —
Як від невтомної правиці,
Рядків лишаються сліди.
Під кленом сяду ненароком
Або приляжу в ковилі,
Й одразу лівим-правим боком
Уже римуюсь до землі.
Шкребуться роздуми, як миші,
Гуде розпухла голова.
Рука поквапно пише й пише
Які лиш трапляться слова.
Себе не можу зупинити!
Збиваю задум набакир,
А слово, розумом налите,
Само лягає на папір...
Уже й лягати зарікався,
Стулявся навіть у кулак,
І сам од себе я ховався —
Не можу стриматись ніяк.
Лише на мить заплющу очі,
Як знов либоняться мені
Цупкі епітети щоночі,
Округлі строфи уві сні.
У голові булькочуть рими,
І сниться-видиться на гріх,
Що я куплетами своїми
Частую критиків усіх...
У гості кличуть рідні луки,
Урочий шепіт бур’яну...
Держіте всі мене за руки,
Бо вірша нового утну!..
