Ага!

Пейзаж знайомий у путі:
Узлісся, балочки, місток.
Мене в благенькому пальті
Мороз проймає до кісток.

Старий дбайливо укрива
Мене, незнану і чужу.
— А ви не з Києва, бува?
— Ага, із Києва, — кажу.

Свій перший вірш я знищила давно.
Лідія Компанієць.
    Із збірки «Сонце в дорозі»
Сидимо на бричці з дідом.
Проїжджаємо місток.
Дід у шапці і в кожусі,
Я ж промерзла до кісток.

Дід кахикнув і питає:
— Чи не змерзла в вас нога? —
Подивилась я на діда
І промовила: — Ага!..

Дід укрив її кожухом
І питає: — А друга?.. —
Я поглянула на діда
І кажу: — Й друга ага...

— Ви напишете, напевно,
І про мене, дорога?.. —
Подивилась я на діда
І промовила: — Ага!

— Потім знищите той віршик,
Як було в минулі дні?.. —
Подивилась я на діда
І кажу йому: — Е, ні...

Що ви кажете такеє! —
Пролунав над лісом гук. —
Я давно не нищу віршів,
А усі здаю у друк.