Скільки я сліз пролила сумуючих. ...де ж воно моє сумне вікно? ...і моя засмучена жіночність. В мене на сумних плечах Небо, віки і далі. Ходила туга, жалібно ридала, Ламала руки, А вечір фіолетово спадав Фіалками у сніг той сумно-синій, В сумне, вабливе, променисте око. Виспівуй, туго! Ходила туга, ніжна і вродлива. Шалом смичків осокори тужать. Вінчати душі сумнувате чоло. А сумна жінка стоїть на стежці Вся по брови в синьому... Стоїть сумна жінка На самісінькому дні блакитної прірви. Як сумує по тобі медово Мій квітник на синьому вікопці! Сумливі зливи, як волосся... Коли ж я перестану сумувати За тим, чого немає і не буде?.. і т.д. і т.п. Ірина Жиленко. Із збірки «Соло на сольфі»Стою сумна, чому й сама не знаю, І синій смуток у моїх очах, Ламаю руки і сумна тримаю Блакитне небо на сумних плечах. Складу букет із синього колосся, І тужно синім сумом закричу, І сумно синє упаде волосся, Як синю блузку в синьку умочу. І синій смуток, як блакитний іній, По самі брови огорта мене, Блакитну квітку на хустині синій Я вишиваю синім муліне. Коли ж я перестану сумувати І лити синь удень і уночі?.. Мабуть, тоді, коли почнуть ридати, Посинівши від суму, читачі.
