Піджак із сутені

Білим полотном завія-пряха
Устелила всі поля за день.

Шаллю туману повиті шпилі.

Одягнувся в бурку обрій наче.

А тільки пада сутені хустина.

І наче в шапці Мономаха
Став край лісу кожен сивий пень.
Кость Дрок
Поет гуляв колись до ночі
І явора у полі стрів,
На нього одягнув сорочку
Із невкорених вітрів.

Ще одягнув плаща з туману
(Зігріти ж треба) на будяк.
Березі, мов своїй коханій,
Натяг із сутені піджак.

У шубу одягнув калину,
Яку пошив із завірюх.
Зі снігу, що покрив долину,
Для пня зробив він капелюх.

Так і живе — за колом коло:
Від літа — знову до весни.
Все одягаючи навколо,
Собі заробить на штани.