Сон

Ми всі були чиїмись снами,
І через сотні тисяч літ
Ті сни нахиляться над нами,
Хоч нас не буде на землі.
Леонід Тома
Колись помру. Але потому,
За сотні тисяч літ, наснюсь
Химерним сном собі самому,
Неначе іншому комусь.

Ліричні вірші почитаю,
Додам: «Це ж я! Поет Тома».
І тут з полегкістю згадаю,
Що вже давно мене нема.

Спаде на думку в час майбутній,
Що через сотні тисяч літ,
Нехай який я незабутній,
А прохолов за мною слід.

Я встану. Ноги в капці всуну.
Вгамую дихання важке.
І від досади тільки сплюну:
«Ну, і примариться ж таке!»

І враз почую, як, тривожна,
Дружина тягне за рукав:
«Прокинься, Льоню! Скільки можна?
Ти цілу вічність вже проспав!»