Елегія про цапа

Пасеться кінь...
Пасеться кінь Серьожа.
В траву зануривсь носом білий кінь.
. . . . . . . . . . . . . . . .
А кінь собі пасеться домовито,
Хвостом відгонить злих серпневих мух.
. . . . . . . . . . . . . . . . .
Напевне, той, що дав ім’я коневі,
Поезію Єсеніна любив.
. . . . . . . . . . . .
І заірже поміж високих зір...
Станіслав Тельнюк
Хмарина в небі, дуже з віршем схожа,
Покрапує знічев’я, на тяп-ляп...
Пасеться в лузі білий кінь Серьожа.
А на городі їсть капусту цап.

Округлюється тіло худорляве.
Смакує цап — рогатий бородай.
Кричить зі стежки хлопчик:
«Станіславе,
Лише в сусідську гречку
Не стрибай!»

Той не вступає з хлопчиком в дебати.
Прицмокує ритмічно: «Смакота!»
Щоб мух, немовби критиків, прогнати,
Йому бракує довгого хвоста.

Спливла хмарина. В небі сонце грає.
Наївся цап і гордо губу дме.
Замислився...
Співзвуччя підбирає,
Римуючи прекрасне слово «ме».

Хмарина в небі засіріла знову.
А цап, на ймення Станіслав, уже
Успішно риму підібрав чудову,
Аж кінь Серьожа між зірок ірже!

Збагнете й ви, напевне,
В чому справа
І звідки елегійність отака...
Пасе хлопчина цапа Станіслава,
А в торбі в нього — томик Тельнюка.