Вогонь і Дим

Маленький Вогник на плиті ледь-ледь горів.
Із кухні куховарка вибігла чогось,
Забула погасить, і ось
Той Вогник блимав, блимав — та й повів:
— На що я перевівся, стидно!
Варю в каструлі бараболю,
А Дим, хіба це Дим? Його й не видно...
Колись було, як вирвуся на волю,
То полум’я до хмар, Димище — як примара,
Усе дотла злижу своїми язиками,
Пущу людей по світу жебраками,
Обсиплю землю жаром,
А зараз — наче неопірене пискля!
— А хто тобі не дозволя?
Якраз нагода, поблизу нікого, —
Озвався Дим, — згадай минулу лють...
— Погасять, — Вогник хлипнув, — заплюють,
Тепера техніка, надумали такого...
— А я ж для чого?
Ти нищиш все до краю,
А я душу! Вогню без Диму не буває! —
Тут Вогник стрепенувся й наче по канату
Поліз, подерсь, мов кіт в кімнату,
З маленького зробився враз великий,
З плохого — дикий,
Немов пантера плига:
Горять картини, шафи, книги,
А з ним
Старається, із шкури лізе Дим,
Як божевільний валить —
Затьмив кімнату чорним покривалом,
Повітрю навіть шлях перепинив,
І сам незчувся, як...
Вогонь свій власний задушив...
Бач, хижака ковтнув хижак!

Та на таке не покладай надій,
Хто мріє про війну, розбій, —
Пильнуй за тим,
Як за вогнем лихим!