Вода-водичка

В страшну жароту молода Дівиця
Взяла відерце й до криниці
Побігла аж за край села
(Криниця в лісі там була).
Відро води набрала
І тільки йти додому стала,
На горбик підніматись вище,
Аж там... там дикий Кабанище.
Такого ще вона не бачила кнуряки!
Одразу й сіла з переляку.
«От-от потягне, — дума, — за спідницю
Та злопає мене, немов яглицю,
Ніхто й не знатиме, поділась де...»
Заплющила вже очі... жде...
А звір наблизився й на вухо рохнув:
— Дозволь напитися води, сестричко,
Хоч краплю дай, бо здохну!

Вода-водичка!
Ой скільки розливається її дарма,
Розбризкується скрізь! Ану,
Коли захочеш пити, а води нема...
Тоді узнаєш їй ціну!