Співчутливий осел

І сталось чудо: плакали Вовки
Над трупом захололо! Кобили,
І так протяжно, жалібно так вили,
Що перехожих аж проймали дрижаки.
— Чого це ви? — здивований Осел
У співчутті до гурту підступився. —
Чи хто помер, чи, може, утопився?
Голодні так ревуть біля ясел.
— Атож, голодні! — Вовк відповіда. —
За молоду її, за апетитну мали,
Та троє з нас вже зуби поламали —
Така вона старезна і худаї
А ти, видать, ще зовсім молодий
І щирий, коли нам так співчуваєш,
Довірливий і серце добре маєш...
То виручай, колего, із біди!
...Вовки тепер сміялися:
Вся зграя нині сита.
А від осла зосталися
Лиш вуха та копита.

Гей, доброто, сліпа супроти зла,
Скількох ти в безголів’я завела!