Старожитня притча

«Що зберіг — згубив навіки,
що роздав — воно твоє».
Шота Руставелі
У нього обличчя як жовта люцерна,
і жадібний він, як опівночі тать,
у день поминальний усі йдуть до церкви,
а він панахидне шкодує подать.
На ярмарок їхав він якось в неділю
і хліб віз на возі, накривши рядном,
а віз похитнувсь! — і хлібиночка спіла —
овва! — закотилась, як сонце, в багно!
Ой жаль непомалу, бо хто її купить?
Підняв та й відкинув убік горобцям,
бенкет був у птаства, злетілись докупи,
і крихти не стало з того буханця.

Дожив свого віку. Судилось умерти,
на той світ прийшов крізь незнану пітьму:
стоїть налаштований стіл златоверхий,
на нім — лиш одненька хлібина йому.