Притча про летаргійну смерть

Кажуть, колись у гуцульському краї
вмерла ворожка одна.
Похорон. Сльози рідня утирає,
тужно трембіта луна.
Квітами стелять дорогу газдині,
як давній звичай велів;
тіло на санях везуть в домовині,
свічки на рогах волів.
Там удівець непомалу журився,
м’яв у руках капелюх;
а на горбочку візок нахилився,
і домовина — бубух!
Раптом очуняла вмерла сивілла,
он як буває в мерців!
Люди — хто з ляку на дерево виліз,
хто дременув у кущі!
Ще й пожила трохи тая бабега,
знов смерть по душу прийшла.
Похорон вдруге. У людних шерегах
сунеться знов півсела.
І щоб той віз на горбку не торохнув,
дуже вдівець острахнувсь.
«Дайте-но, — каже, — притримаю трохи,
щоб він, бува, не схитнувсь!»