Артист з народу

Йде трагедія на сцені,
що не слово — біль і жах...
аж зайшлася наречена
у шекспірівських сльозах.
У труні небіжчик-лицар,
і свіча, і чорний креп,
треба серце мати з криці —
описати цей погреб...
Діва робить рух прощальний,
хоч і знає, тут лежить
сторож їхній театральний,
щоб на чарку підробить.
Роль виконує не вперше,
він для неї просто хват,
із похмілля розпростерся,
що й не варто гримувать.
Хоч кого, а розжалобить
хрест і траурна парча,
раптом зверху та й на лоба —
кап! — небіжчику свіча.
Той легенько відхилився,
знову — кап! — і жар пройма.
«Так і череп стане лисий», —
аж лайнувся тайкома.
«Ой, терпіти вже незмога», —
поневолі ожививсь
і під схлипи монолога
він у гробі ледь підвівсь.
Поплював собі на пальці,
свічку дотушив і ліг...
Глядачів, тих співстраждальців,
захлеснув прибоєм сміх.
Режисер гукнув: «Завісу!» —
далі грати ані-ні,
і накинулась актриса
на «партнера» у труні:
«Що за дика нетерплячка,
ти ж спектакль зірвав оцей!»
Він зітхнув: «Я за троячку
міг позбутися очей!»