Тхір та Лисиця

— Життя пішло, — зітхнув похмуро Тхір.
    — І не кажи. Хоч плач, —
        У тон йому Лисиця.
— А так, а так. Біда, сестрице.
Вже і не сунься у громадський двір,
    Де є хоч поганеньке пір’я.
Всяк пальцем тикає: «Злодії! Хапуни!..»
    Кругом підозри, недовір’я,
    Так, буцімто самі святі вони.
Ну, я скручу, буває, голову курчаті,
    Чи ти потягнеш гусака,
Так що? Тепер ми он які багаті, —
І не помітно те, і шкода не яка.
Аж ні. Де ткнись, все контролери,
    Біда чека тебе щомить...
— Ой, правда. Що нещасним нам робить?
Вже лізла в дірку, бо не можна в двері.
    Так де! Хапають за хвоста
Та ще палюгою по ребрах і по спині.
    Хоч пастися іди між свині.
— Йди, йди, — їй Тхір. — Прощай, уже світа.
Он чуєш, — півні десь горлають?
        Так я їх попасу,
Й тобі курчатко вранці принесу, —
    Там сторожі якраз дрімають...
І в темряві зашелестів бур’ян.

    * * *

Тхора Лисиця не діждалась — не вертався.
Що, обдурив? А сам наївсь, аж облизався?
    Авжеж! Злодюга трапив у капкан!