Сірко і Правда

        Сірку нам’яли боки.
    В дворі і виску, й гавкотні:
— За що? Де Правду бідному знайти мені?
Вночі не сплю, турботу маю та мороку.
    І на — спокутую чужі гріхи.
    Та що казать, як всі глухі,
Коли Неправда тут і днює, і ночує,
А Правда зла не бачить і не чує.
    Чи є вона на світі де?.. —
        Аж хтось до нього йде.
— Я тут, — сказала гостя. — Я перед тобою.
    Кажи, вина в недоброму чия?
        Хто думкою живе лихою? —
Хвостом метляє Пес: — Голубонько моя!
Щоб я посмів на щось роззявить рота?
    Та хай мене уб’є тут грім!
    Я поступлюся ще своїм.
Напасть як стій... І жити неохота.
Коли ти Правда, мусиш розсудить,
    Як буть мені, як жить.
— По правді, чесно, — гостя Псові. —
Чужого не хапай. —
        Сірко підняв хвоста:
    — Хто, я?!. Оце ти Правда та?!.
Ти гірше від брехні, пробач на слові.
— Брехня? Тебе ганяли з курника?
    Застали коло м’яса у коморі?
То так, брат, я гірка,
Бо Правда лестощів нікому не говорить. —
    Сірко ошкірився, метнув хвостом:
    — Немає Правди!.. — гавка за селом.

. . . . . . . . . . . . . . .

Не любить Правду той, хто диха злом.