Сатирик і Смерть

Сатирик занеміг. На смертному одрі
Життя, як день осінній, загасає,
Вже Смерть он жовті зуби вищиряє,
Хихкоче, костомаха: — Ну, мудрій,
Потішивсь, посміявся — час в дорогу!
    Тебе я жду біля порогу.
Коли я тут, то не крути і не верти —
        Зі мною не до сміху:
        Я брала не таких, як ти. —
        Аж їй Сатирик тихо:
— Та одчепись. Чого б я мав спішить.
Іди собі на болота, на косогори, —
У мене, серденько, ще діла гори.
— Ти, бачу, взявсь мене смішить?
Вже б міг помовчать, кинуть жарти, —
Глянь, над тобою ось занесена коса! —
Зітхнув Сатирик: — В’їлась, як оса.
Ти косу заховай. Розмахувать не варто —
    Сміх, золотко, не оболонь.
Було, що інша сила нас лякала,
    Та бач — живе огонь!
А ти... Ти навіть косу не клепала —
    Вона щербата в тебе і тупа,
        Такою жаб колоть хіба.
— Дарма. Я і цією добре вік косила.
— Було, було. А тут, либонь, безсила.
    Ти сміх візьми здолай!
— Мовчи лиш. Смішків з нас доволі, —
Який там сміх, коли он руки кволі:
    Ти краще у дорогу віз ладнай. —
Сатирик звівсь: — Гудеш над вухом,
        Як спасівчана муха,
Бодай же, кралечко, тобі добро.
Стривай лишень — знайду своє перо!.. —
У костомахи ляк на жовтому лиці,
    Хитнулася коса в руці, —
Смерть задки, задки — й будь здорова.

    ...О ні, несхибне сміху слово!