Робот і Лежень

    Буває, щось дає й лежня.
    Ото як бити байдики щодня
        Та нидіти без діла,
Гляди, у голову і думка забреде,
    На серце іскрою впаде,
Отак вона раз Лежня прояснила,
    Збудила у душі охоту.
— А що, зроблю!.. — сказав — і за роботу:
Пиляв, клепав... Невдовзі перед ним,
Мов богатир казковий, дужий Робот
Виблискував вбранням стальним
(Нівроку козарлюга був — півпуда чобіт!), —
    Стоїть та жде наказу.
    Йому ледащо зразу:
    — Ану, неси води!..
— Води! — гуде металом бас хрипучий,
    І задвигтіло від ходи...
Трудивсь невтомно велетень могучий,
А Лежень все лежить, всміхається щасливо,
Мовляв, що́ бог — я чудо сотворив!
    Минають дні. І раптом — диво:
    Хтось Робота як підмінив —
Стоїть і з місця рушити не хоче,
А Лежень злий зубами лиш скрегоче:
— Що став, як пень?! Обов’язки свої забув?
А їсти що? Тебе створив я не для того,
        Щоб меблею у хаті був! —
    Та Робот грізно зирк на нього:
— Ти гвинтиків мені тут не крути.
    Доволі лежнів, брат, пекти! —
    І хап за комір дужою рукою:
— Робити йди! Божка мені не корч, не гни,
Я панькатись не буду з гиддю отакою!.. —
    І Ледаря припер щосили до стіни.

...А Робот був, як кажуть, з головою!