Миша і Вовк

Вовк підсвинка ум’яв, і ліг в ліщині,
    Щоб подрімать на самотині.
        Коли це на —
Щось шарудить поміж травою.
Вовк настороживсь: «Що за сатана?
    І тут нема спокою...
Чи ба — та це он Миша із кущів
    До здобичі крадеться!..»
Вовк спересердя аж скипів:
— Е, ні, голубко! Даром не минеться!..
    І лапою чимдуж накрив її,
Аж застромив у землю пазурі свої.
Сіренька ледь не лусне з переляку:
То круть сюди, то верть туди,
Та ба: попалась — жди біди,
Тепер утре Вовчисько маку —
    Розчавить чи ковтне,
    Ніхто й не пом’яне,
Що десь жила-була маленька Миша...
    Сидить під лапою й не дише.
Розбійник думає: «Що їй зробить?
Роздерти й викинуть чи відпустить?»
Вовк ситий був. Та й Миша не наїдок,
    Таке щось — тьху і все.
«Стривай! А з неї буде вірний свідок —
    Що накажу, по лісі рознесе:
Вовк не лихий, не душить і не їсть нікого,
    То наговори все, брехня.
Для слабших не жаліє Вовк нічого,
    Всім звірам як рідня,
Мов янгол, тихий та добренький...»
І Мишу відпустив, та ще сказав:
— Чого це гості в нас такі пізненькі?
    Я з досвіток ще виглядав.
М’ясця припас. Ось пригощайся. Не з’їси,
    То не соромсь мене, сусідко,
        Додому діточкам неси. —
    І підгорнув їй ті об’їдки.
От сіра і допалася. І кусник узяла
        Та в нору потягла.
Невдовзі Миша справді щось пищала
        Про доброту,
Гуманність, правду Вовкову святу...
    Недарма крихти підбирала.
    
* * *

Мій камінець в город отих писак,
Що хижакам слугують за маслак.