Мальований стовп

Еге! Вже бачу я усмішку на лиці:
Мовляв, знайшлись в сатирі молодці,
    Готового завзяті шукачі —
Про це давно ми в Глібова читали!..
    А отже не вгадали!
Ця байка, друзі, в іншому ключі.

* * * 

    Край шляху в чистім полі,
    На гомінливому роздоллі,
Де, наче повінь, буйні пшениці
До небокраю котять сині хвилі,
    Та роси, з ночі посивілі,
Купають вранці перші промінці,
І трактори від самого світанку
    Ведуть свої співанки, —
Вербового Стовпа хтось закопав.
    Дивак всіх щиро запевняв,
Що Стовп зростатиме на радість люду,
Що в полі холодок від нього буде.
А щоб видніший був, іще й розмалював:
— Хай бачать і шанують всі Стовпа.
Із нього виросте ого яка верба!
    Отож не тільки втіха —
        У добрім ділі
    Він буде для артілі
        Неначе віха!..
І в полі між хлібами Стовп забовванів,
    Мальований,
    Цяцькований.
Спливло в труді немало днів.
На зміну завірюхам наставали весни,
І чарівливий жайворонка спів
Зливався з передзвоном тракторів.
А Стовп, як кажуть, — не шелесне.
А Стовп не ріс, не розвивався, хоч убий,
Як був стовпом — стовпом лишився.
    Всередині уже гнилий,
    І бур’яном повився,
    Ледь-ледь вершечок вигляда.
    З ним людям вже сама біда —
    Завадою став на полях.
Та Стовп стоїть, без користі і слави,
Хоч і мальований, але трухлявий,
Бо хтось прийнять не дозволя.