Максим і вила

Максим смерком Павла стрів у дорозі,
    В долині за ліском.
— У місті був? А що ото на возі? —
    Всміхнувсь і тикає ціпком: —
Ач, техніка яка! Чи не ракети?
То мудра, брат, штукенція тепер!.. —
    Поволі зняв кашкета,
    Чоло і лисину обтер.
    — Так що везеш?
— Чи варт питати, — бачиш, вила.
— І все? — Максим схопився за живіт: —
Ну, насмішив. Оце здивуєм світ!
    У вік ракет то грізна сила.
З якого смітника добро те приволік?
    Хто в руки взяти їх захоче? —
    Павло Максима штурх під бік:
— А глянь, вовки! Он бач, як світять очі. —
Максим як глянув — місця не знайде,
    Лице то біле стане, то зелене,
Тут не до витівок, як лихо он бреде.
І вила з воза хап: — Сюди, до мене!
Бери хутчій. Та зуб’ям наставляй!
— Ти що? У руки брать оте ломаччя?!
— Бери мерщій! — нещасний ледь не плаче. —
Полізе вовк — то тут йому і край... —
    І вила зготував до бою.
Тепер Павло регоче: — Вибачай мені,
То під ліском стирчать трухляві пні.
    Це я пожартував з тобою,
    Щоб сам ти вбив брехню.

. . . . . . . . . . . . . .

Казали: «Байка віджила і застаріла...»
    Вона ж — боєць на лінії вогню,
        Живе у ній разюча сила!