Батько й Син

    В сім’ї зростав Синок
(Казали, метикований хлопчина).
Старим ставало радості й думок:
«Ким виросте? Що буде з Сина?..»
    Все побивалися Батьки.
Ішли літа. Вже хлопець вбивсь в колодочки,
Та щось нема жадоби до науки.
    І в праці не натрудить руки.
    Раз Батько й каже до Синка:
— Ну от, Синочку, виріс ти, нівроку,
    І не малі вже маєш роки,
    То час шукати бережка.
Життя усім шляхи широкі простеляє:
Той в космосі, той зерно сіє на книші,
Один будує, другий атом підкоряє.
А ти?
        — Література вабить...
        — Що ж, пиши,
Якщо кебета є. Це теж велике діло —
Розумним словом людові служить —
    І честь, і треба вміть,
Бо мудре слово дух гартує й тіло. —
Синочок мнеться: — Я, Татусю, сміх,
    Сарказм люблю... сатиру.
    То тільки їй і вірю,
    В сатирі і шукатиму доріг. —
Старий всміхнувсь, наморщив лоба:
— Це щоб камінням — і в провалля геть,
Як того ра'ба мудрого, Езопа?
    Щоб нагла стріла смерть?
    — А я не лізтиму на вила:
    Я де смішком, де ущипну,
Де туманцю піддам, — слизькеньке обмину.
    В умінні, Тату, сила!..
— Ота-ак! — В старого похололо на душі. —
    То це такого ти дійшов уміння?
Та краще хай поб’ють камінням!
    Ні, Синку, зовсім не пиши.