Ванько й сметана

Біда: в коморі хтось поїв сметану —
Ласун старався, аж горнятко облизав.
Збитошнику завдати б прочухана,
    Та от кому, якби хто знав.
Шукати — труд морочливий, забарний,
А хто на шкоду цю зугарний?
    Та, звісно — Кіт рудий —
    До капосного він охочий,
Йому до рота пальця не клади:
На хвіст раз наступила — ледь не видер очі.
    Тож Господиня узяла дубця,
    Зловила в запічку рудого
    Та так відлупцювала молодця —
Мов заєць той, стрибав через пороги.
— Ти бач, взяв моду по горшках никать,
    Ледащо препогане!
Хай вчиться людську працю поважать.
    Оце щоб пам’ятав сметану!.. —
Три дні не потикавсь до хати Кіт,
Три дні Ванько, синочок Господині,
    Крутився то блідий, то синій:
        Все корчивсь на живіт.
Йому й сметанки, і сирку матуся,
Ванько до них не може навернуться —
    У животі пекло, мов жар.
        І пив лище узвар.

. . . . . . . . . . . . . . . . .

    А треба, треба брати батога.
Та не на того, що ти маєш злість,
А на отого, що в комору руки простяга
    Та нищечком сметану їсть.