Не на ту напали

Написав онук бабусі
У село зі Львова:
«Навіщо вам, бабцю, хата,
Свині та корова?
Поспродуйте оту власність
До грама, до нитки.
Особисте господарство —
То вже пережитки.
Покидайте свої грядки
Цибулі та маку.
Приїжджайте. Тут маємо
Гарного собаку.
Ми з дружиною щоденно
В трудовому вирі,
А Рябко наш, бідолашний,
Скавучить в квартирі.
То будете собі, бабцю,
З ним удвох щорання
В Стрийський парк, на Погулянку
Ходить на гуляння.
Приїжджайте, не жалійте
З власністю розстатись:
Старість Вас таки здолає...
Куди ж Вам діватись?!»

Прочитала баба листа,
Поморщила носа:
«Чи ти бачиш?! Мене кличуть
В няньки до барбоса!
Не поїду, не діждетесь,
Не продам я хати!..»

Взяла стара лист паперу
І стала писати:
«З перших слів, мої солодкі,
Чесно вам признаюсь,
Що села свого на місто
Мінять не збираюсь.
Як життя моє складеться,
Поживем — побачим,
Тільки я у вас не буду
Пастухом собачим.
Пробачайте за відвертість:
Я — пряма людина.
А по цьому —
           щиро ваша
                     баба Василина».