«Дупель пусто»

В дворі Степана дражнять «дуплем пусто»
За те, що він під кленом часто-густо
Від синього світання до стемніння
Б’є доміно об стіл до очманіння.

Дітиська (ну і капосна ж натура)
Кричать йому услід: «Козлина шкура!»
Степан же реагує на ті крики,
Як на веселку бабині індики.

Він без «козла» життя не уявляє —
Його вже й на роботі «забиває».
Прийде додому і в ту ж мить до клена
Запрошує напарника Семена.

Знов стіл гуде — всі ляскають по колу.
Кричить Степан: «Я провезу Миколу!»
І що там діти, жінка, хвора мати! —
В квартиру він приходить тільки спати, —

Одного разу мовила дружина:
«Пішов би в школу, збори там у сина...» —
«Сама піди на збори до дитини,
Бо я ж не маю вільної хвилини».

Дружина плаче, чоловіка лає,
А той «козла» азартно забиває...

Вже ніч лягла. Стоїть довкола тиша,
А він як гупне, як верескне: «Криша!»
Аж вихор свище у кленовім листі,
Маленькі діти скрикують в колисці,

У небо горобці злітають сонні.
Здається, б’ють кувалди п’ятитонні
Не в дерев’яний стіл — в дзвінку сталюку...
Набив Степан на дуплях добре руку.

Тепер його без всякого вагання
Вже можна слать на світове змагання.
Він всім би всипав бубликів добрячих,
Та тільки жаль, нема змагань «козлячих»,

Наосліп гру в «козла» він відчуває,
Хоч темний сам — нічого не читає.
Про те, що нині діється у світі,
Лиш інколи взнає од сина Віті.

Був чоловік — лишилась половина!
Переростає у козла людина.
Тож правду мовив раз кербуд наш строгий:
«Ростуть в Степана ратиці і роги».