Діалог Клима і Максима

Вийшов Максим з рівноваги,
Б’є себе у груди:
— Ну й росте в нас покоління!
Що воно за люди?
Ви погляньте, як танцюють.
Справжнісінька каліч.
Вигинаються, трясуться,
Ніби в них параліч.
Он які у хлопців патли
Звисають на плечі,
Не розбереш, чи то чуби,
Чи хвости овечі.
Так уже доодягались,
Так вже годять моді,
Що хоч бери опудалом
Став їх на городі...
А дівчата! Підсмикані,
Як ота капуста.
Повидумували міні.
Це ж явна розпуста...
Одягатись, їсти смачно,
Гуляти до ночі —
На це спритні. А до праці —
Не дуже охочі.
Тепер пішки наша молодь
Не пройде й аршина.
Цілий день стояти буде:
Де, мовляв, машина.
Репетує: «Де автобус?!
Що це за порядки?!»
І в той же час всі визнають
Користь фіззарядки.
А попробуй що скажи їм, —
Зразу стануть гонки,
Їм би тільки сидіть в кріслі
Й натискать на кнопки.
Ми — навчені хліб цінити,
Як зіницю ока,
В нас до хліба насущного
Пошана висока.
А молоді? Часом глянеш, —
Топчуть хліб ногами.
Пережили б голодовку,
Знали б тоді, хами...

— Що це ти верзеш, Максиме?
Вийшов Клим з терпіння, —
Хто тобі ганьбить дозволив
Нове покоління?
Їхні штани тебе мучать,
Комірці з куниці?
А поглянь на свої штани,
Так то ж дві спідниці!
Метеш ними, як мітлою,
Пилюку усюди
І думаєш, що ти правий,
Б’єш себе у груди:
Ходить, мовляв, не бажає
Нове покоління.
Це, голубчику, не примхи,
А часу веління.
Навіщо нам брести пішки,
Тратить цілу днину,
Коли шлях цей автобусом
Промчиш за годину?
Тепер техніка усюди
І самообслуга.
Краще ж кнопку натискати
Аніж перти плуга,
Так воно і мусить бути.
Тепер вік науки.
Натискать на розум треба
І менше — на руки.
Молодь наша розкриває
Природи секрети.
Не вона ж хіба у космос
Провела ракети?
Є між нею й манекени.
Це визнати мушу.
Вони модою маскують
Свою пусту душу.
І колись було чимало
Таких пустоцвітів.
Ростуть вони, мов щириця
Серед пишних квітів.
Тож якщо ти тяму маєш,
То май же сумління —
Не суди лише по дурнях
Про все покоління.