Глек

Йшов мандрівник пустелею жаркою.
Уже не йшов — ледь ноги волочив
і марив життєдайною водою:
— Хоча б ковток!.. Хоч вустонька б змочив...
Уже в думках з життям він попрощався.
Аж тут якраз оазис показався...

Жив на краю оазиса гончар.
Мав і до глини, і до фарби дар:
було, як зробить що, як розмалює —
мов писанка! Ну, просто зір милує,
як та погожа вранішня зоря....

От спраглий підійшов до гончаря
і попросив напитися водиці.
Зрадів господар:
— Ви лиш подивіться,
який-то глек зробив я для води!

А глек таки ж і справді — хоч куди:
такий вже розмальований — аж сяє...
Хазяїн гостю глека простягає:
— Візьміть-но, гляньте...
Вдячний подорожній
схопив його притьмом,
а він... порожній.

. . . . . . . . . . .

Звільнившись якось од буденних справ,
запрагнувши поезії живої,
я том поета радо в руки взяв —
і душу на високий лад настроїв...

Обкладинка чудова... гарний друк...
багатство рим... краса у фразі кожній...
і слух так ніжно пестить кожен...
А прочитав — ой, леле...
глек порожній!