Клич любові

Старий Козел стояв, аж на вершині
І володіння оглядав свої козлині.
Яка тут широчінь! А скелі! А трава!
Макітриться од щастя голова!
От, правда, кізки трохи дикуваті —
Його, Козла, не хочуть покохати.
А він таки ще здатний на стрибок,
А він же ще копитцями — цок-цок!..
В задумі журно глянув у долину —
Струснуло щось статуру всю Козлину:
«Звідкіль вона, ця Кізка молодая?
А як вона на мене поглядає!
Це ж точно — звабити мене бажає...»
Рішуче бекнув, замотав рогами
І пострибав із каменя на камінь
Мерщій до тої, що його коха
(Ну, а любов — сліпа, та ще й глуха)...
Козел спішить. І правила безпеки
Йому ніщо. Захоплено лиш бека...
Туди — униз, туди —до молодої!.
Загавився та й... сторчма головою.
Летівши в прірву мимо скелі,
Він думи думав невеселі:
«Ах, не добіг... А як чекала!..
І вся коханням аж палала...
Любов... Любов... За неї, бачиш, гину...»
Тар-рах! — й скінчилося життя козлине...
А там, в долині, юного Козла
До водопою юна Кізка повела...