Про хворобу

...Що собі хочете говоріть,
а я вам кажу без жартів:
нічого не знають оті лікарі,
нічого вони не варті!

І чого їх по тих інститутах навчають?!
Тільки гроші на них витрачають...

Де вже їм знати біду чужу?!
Просто, морочать декого...

От я вам хоча й про своє розкажу,
щоб не ходить далеко...

Отож слухайте, значить.
Коли
я в квартирі жила комунальній,
там для нервів моїх
були
умови не ідеальні...
Не скажу, що на тій квартирі
з сусідами жила в мирі,
бо там (хай лишиться то між нами)
усі, як один, — безпардонні хами...

Нарешті (то уже добрий рік
буде, либонь, по тому)
одержав квартиру мій чоловік.
Окрему. В домі новому...

Уже, слава богу, сусідів нема.
На кухні — сама,
в коридорі — сама.
Здається, живи на здоров’я...
А тут — отаке безголов’я!..
А тут — наче який пристріт —
сталося щось зі мною:
немилим здається весь білий світ,
ніде не знаходжу спокою...
Не знаю, куди вже себе приткнути;
не можу їсти,
не можу заснути...

Отак щоночі і день при дні
мучить мене без перерви...

До лікаря йду...
А він каже мені:
«У вас — нерви...»
Та й пише рецепт якийсь по-латині,
аби очі замилить людині...

П’ю порошки я, ковтаю пілюлі...
І, гадаєте, легше мені?
А дулі!

Не помагають лікарства жодні.
І різні оті процедури водні —
ванни гарячі, ванни холодні —
моїй біді зарадить не годні...

А він мені за рецептом рецепт.
А в мене вже ціла аптека вдома...

Не знаю, чим би скінчилося це,
та врятувала одна знайома.
Вона й розкрила мені наяву
хвороби причину правдиву:
мовляв, ізольовано я живу
од сусідів, од колективу...

І нині я знову здорова, як грім.
Навіть позаздрити можна —
і настрій хороший, і добре їм,
і сплю, як новонароджена!

А якби хоч одні ще сусіди мені,
то нерви мої
були б як стальні!
Бо зразу ж нерви оті мовчать,
мов скину із серця гирю,
як тільки
крізь дірочку для ключа
загляну
в свою ж квартиру.