Побачення

Значить, у мене — важливе побачення.
З ким і яке — то не має значення.
Скажу лиш: особа не в штанях —
у платті,
ну, й відповідної, значить, статі.
(Для вас це нічого може й не значити,
але для мене — то прошу пробачити!)

Словом, о п’ятій, на місці призначенім —
кров з носа! — а буду-таки на побаченні!..

Та от біда — зіпсувався годинник.
Відстає.
За хвилину — на дві хвилини.
Але як прикинуть сюди і туди,
то, власне, й нема, щоб аж дуже, біди:
на вулицях — вигідні і практичні
висять годинники електричні.
Так що — порядок. Не треба гвалту.
Я вирушаю.
У скверик.
На п’яту.

Будь ласка — на розі й годинник одразу є.
Висить собі. Третю годину показує...
Можу годинку, в кожному разі,
ще й погуляти: дві ж у запасі!..

Йду потихеньку, нога за ногою.
Чого ж то, ніби на пожар, поспішати...
Он — знову годинник переді мною.
Я — до нього, а серце — в п’яти!..
Десять на шосту!.. Побий тебе трясця!..
Невже побачитися не вдасться?!

Тигром стрибаю,
трамвай доганяю,
в трамвай стрибаю,
стрибаю з трамваю,
усіх штовхаю,
сам себе лаю,
машинам — вулицю перебігаю.
Ні світло червоне,
ні світло зелене —
ніщо не існує уже для мене!

А на годинниках — час різний:
то ще заранній, то вже — запізній.
То думаю:
«Ясно,
прийду завчасно».
То думаю:
«Звісно,
прийду запізно»...

Прибіг на сьому...
Амба!.. По всьому!..
Повертай голоблі додому...

«Е-е, ні, — сказав собі, — все одно:
пропало побачення — йду в кіно!»

Знов поспішаю, бо тисне час:
через п’ятнадцять хвилин — сеанс.
Біжу через вулицю з того скверу,
і — просто в обійми
міліціонеру.

«Порушили, — каже, — громадянине!..»
Таки ж і правда: порушив, винен...
Факт — на обличчя, і факт — неприйомний,
як каже один мій філолог знайомий.

Та все це якось пояснити хочу.
— Бачите, сьома година, — белькочу, —
а я — у кіно... Почнеться картина
у сім п’ятнадцять...
Вже сьома година...

А він:
— Ця тактика нам відома.
Що ви заладили: «Сьома, сьома...»
Гадаєте, я вам — наївна дитина?!
Ось мій годинник — шоста година!..

Та все обійшлося без гаму і грому.
Я не спішу уже — лізу додому
(далася взнаки узята дистанція).
В кишені у мене — на штраф квитанція.

А в голову лізе філософічне:
«Гроші — не вічні, мистецтво ж — вічне.
А, опріч того (це й бовдур знає),
святе мистецтво жертв вимагає.
То навіть добре, то навіть модно:
«Жертва мистецтва!..»
Звучить благородно...
(Але чого це, дозвольте спитати,
через оті годинники кляті
жертвою саме мені лягати?!)

Два дні я одлежувався по тому,
не вилазив в суботу й неділю з дому...
А з побаченням...
Що ж, попросив я пробачення
(по телефону)
в моєї симпатії,
і знову домовились про побачення.
На тому ж місці. Рівно о п’ятій...

І знов:
на годинниках — танець дивний,
і знов:
я чешу, як реактивний...
шурхнув з-за рогу
і — через дорогу.
і... мало не збив швидку допомогу.
І, зрозуміло-таки, що знов...

Ех, що й казати?!
Прощай, любов!..

Та нині — у мене знову побачення,
але не мають годинники значення...

«Прийду, — сказала, — рівно о п’ятій».
Ну, нині уже не прийдеться ждать їй:
часу є досить, не поспішаю,
бо я — на місці уже.
Чекаю.

Минає година...
Друга година...
Третя...
Четверта і половина...
Години минають,
хвилини збігають,
а я — ні з місця, а я — чекаю...

Годинник показує рівно п’яту.
і — входить знайома моя.
У палату.
Заходить не в платті,
а в білім халаті.
А я — у гіпсі собі
в палаті...

Лежу і думаю: «Слава богу,
що вдало вискочив на дорогу, —
якби машина мене не збила,
то й не побачила б, мабуть, мила».