Не зовсім байка про те,
як я не став байкарем

Якось подумав я собі: «Ану,
Дай, хоч маленьку, баєчку утну;
Та й, може, о щасливій тій порі,
Дивися, виб’юсь ще у байкарі...»

Узяв папір, чорнило. Сів за стіл
Та й написав таке:

    Шакали й Віл

На лісовім збіговиську якось
(По-людському б сказать, були то наче збори)
Якраз, коли сам Лев збиравсь ревнути щось,
    Чхнув сірий Віл собі на горе.
    Гей, що тут почалось!..
Стрибнула на пеньок й загавкала Лисиця:
    — Громадо чесна! Чи ж годиться
    Терпіти нам наругу отаку?!
В нас про важливі справи тут ідеться,
    А Віл он став у холодку
    Та пирхає, сміється!..
Та ще й коли самі вельмишановні Лев
Збиралися почать свій мудрий рев!.. —
    Враз і Овець отара загула:
    — За ним давно вже водяться діла!..
    — Приглянутися треба до Вола!.. —
Віл спантеличений оговтався помалу:
    — Я ж не сміявся. Ну й дива!
Я тільки чхнув. Із кожним це бува.
    Нема ж у цьому криміналу!
— Гай, гай, — хтось писнув із Зайців, —
Воляча, вперта, сказано, натура.
Кому потрібні докази оці?!
Покайся, визнай і — кінець,
    Нехай їм грець!
Чи в тебе ж є іще в запасі шкура?! —
Та Віл притьмом уперся: ні та й ні.
    — То, значить, ми отут усі дурні?! —
Свиня кувікнула. — Лиш мудрий ти між нами?!
    Дивіться, трясця його мамі,
    Яке розумне узялось!.. —
        Та ось —
Лев вусами повів. І тут ураз Шакали
    (Хоч то і полохлива звірина
Й здебільша стервом живиться вона)
    Притьмом всі на Вола напали...
А Лев?.. При чім тут Лев!? Нікого він
                                не слухав,
    А вусами повів тому,
    Що у той час йому
    На ніс присіла Муха.
(Той Лев, якщо уже про нього мова,
Був братом Лева з байки Михалкова).
І взагалі — чудову мав натуру.
Збирався й рикнути, щоб одвернути зло,
    Але... Вола вже не було;
Урятував лише волячу рвану шкуру...

. . . . . . . . . . . . .

Я прочитав (чого і не таю)
Сусідові цю баєчку свою.
А він — махнув рукою: — Те-те-те!..
Пусте це, мій голубчику. Пусте!..
Ну сам подумай, що ти тут наплів —
Де бачив ти у нас отих левів?!
В звіринці, в цирку — є. Та зрозумій:
В клітках вони! Отож-то, любий мій!
А твій, як би сказати, — серед мас,
Ніби якась тут Африка у нас...
Це ж зовсім не логічно! Ай-яй-яй!..
Спочатку, друже, Брема почитай
(Такий природознавець був колись),
Ну, а тоді вже за байки берись.

Я лиш розвів руками: — Ти диви,
От вилетіло просто з голови;
І справді, де у нас оті леви?!.
Але ж зайці, лисиці, і шакали,
І свині — є! Що б ви про них сказали?
— А що? Не бачу в цьому їх вини.
То ж — муха винна. От по ній — пальни!
А то папір лиш переводиш здря...

Отак не вийшло з мене байкаря...

А мій сусід — мов риба у воді;
Живе собі. Пописує статті,
В критичний дзвін усе на сполох б’є:
«Біда! Сатира, братці, відстає!
Сатирики роками, без кінця
Стріляють із гармат по горобцях!
Становище з сатирою — сумне...»

Та все це не стосується мене:
Я знаю, що і як писати слід,
Бо ж, дякувать йому, навчив сусід...

Про крокодила ще от маю тему,
Але мовчу, бо суперечить... Брему.