«Горопаха»

Завітав знайомий мій у гості.
Глянув я на нього — ну й дива-а! —
Не впізнати — шкіра лиш та кості,
Почала облазить голова!

Свят! Свят! Свят!... Ото лиха година!
Не таким його я бачить звик —
Був здоровий завше, мов скотина
(Вибачте, — здоровий, наче бик).

І от маєш: спав отак із тіла.
Просто — тінь лишилася сама...
Що ж то за біда його обсіла?..
Думаю — не доберу ума.

Починаю обережно, стиха.
— Щось, — кажу, — подався ти... Гай, гай...
Чи хвороба узялась до лиха?
— Ет, — махнув рукою, — не питай...

«А, — гадаю, — знать, сердечна рана.
Не інакше, як ота біда».
— Може, — кажу, — зрадила кохана?
— Е-е, якби ж... Усе це — юринда.

На хворобу ще знайшлися б ліки,
Чи минула б напасть та сама.
А кохання — також не навіки,
Бо нічого вічного нема.

Тут же, бач, така біда і муки, —
Скоро буду сам собі не рад:
Іншим — щастя лізе просто в руки,
А до мене — повертає зад.

От хоча б узяти мого брата.
Таж йому — лахва, а не життя:
То, дивись, підскочила зарплата,
То встругнув якесь там відкриття,

То, дивись, померли наші тато.
Тисячу лишили в акурат...
Поділитись довелося з братом...
У сорочці народився, гад!..

Як за іншим — щастя йде по п’ятах,
Все йому само кладе у рот.
Тут же усміхнулось раз, так брата
Дав господь... Ну, просто анекдот!

От і на знайомих я дивлюся,
І хапає душу за живе —
Там, де інші покректати мусять,
Їм само до рук усе пливе...

Ні, ти слухай, слухай. Ти не смійся...
От хоча б сусід у мене є.
Тихий такий, тихий, а — не бійся —
Там, де й не сказав би, виграє.

Щастя так і пре йому до хати...
Інвалідну пенсію дали...
А мені — чекати ще й чекати,
Чорт і знає, чи й дадуть коли...

Кажуть, од здоров’я все залежить.
На здоров’я не жаліюсь, ні.
Та коли вчепився було нежить,
Бюлетень дали на три лиш дні.

А як, бач, знайшовся у сусіда
В голові якийсь отой тромбон, —
Він собі вилежувався з літа
Аж до січня, наче фон барон.

Як для нього, бачиш, то й уколи,
Грілка і кисневі подушки,
А мене — ні разу й не вкололи,
Лиш дали нещасні порошки.

Коли раз я намозолив ногу
(Шиють, партачі, взуття тверде!),
Викликав швидку ту допомогу.
Думаєш, приїхала? Та де-е!..

А сусід? Ге, він би тим журився!
В нього (і то — правда на всі сто!) —
День, од сили три мине — дивися —
Вже й стоїть машина із хрестом!..

Нещасливий, видно, я од роду.
От небіжчик батечко. Еге ж,
Залишили тисячу, як льоду,
Але й брата залишили теж...

Ех, і доля ж! Формена гидота!..
Отака паскуда із паскуд
Висушила б навіть бегемота,
Ти ж іще питаєш, чом я схуд!..

Ну, та що з бідою зі своєю
Я до тебе пхаюсь, далебі?!
Якось чув он, що на лотерею
Аж троячка випала тобі!!

Всі такі ви! Ще от любо-мило
І машину виграєш отак...
От людині щастя привалило!..
Дурням доля годить. Це вже — факт!..

Тю-у!.. А ти чого це, вражий сину,
Витріщивсь на мене, мов змія?!
Вже злякався, що оту машину
Замість тебе виграть можу я?!

От йому, бач, душу виливаю,
Він же — в ложці ладен утопить...
Ну, нічого. Щастя тут хоч маю, —
Хоч па ворогів мені щастить...

...Він — пішов
(Хоч, правда, ще не скоро)...
Я ж — сиджу, засмучений украй:
Це ж, виходить, я — людині ворог!
Значить, я — паскуда!.. Ай-яй-яй!

Ближнього любити ми повинні,
Як себе! Це — заповідь стара!..

Я тому знайомому однині
Зичу більше, ніж собі, добра.

Наміри у мене — благородні,
Просто — сам себе не впізнаю:
Я молюся: хай би вже й сьогодні
Він розкошував собі в раю!

В райських ку?щах
на широку ногу
жив би,
нюхав ладановий дим...

Я, на щастя, — грішний.
Слава богу,
Не зустрінусь на тім світі з ним.