Як старість зазирнула до Луки,
На скроні білим снігом впала,
Коли не сила звести і руки, —
Лука згадав,
Що в нього є сім’я чимала,
І заридав:
— Ну, що робити, бідний, маю?..
Один як палець пропадаю.
Пішов би до діток
(Їх п’ятеро у мене, пам’ятаю) —
Вони старому відвели б куток,
Та лихо: прізвищ не згадаю!..
