Вдячність

Коли холодний день скидавсь на стужу
Микола ляпнувся в калюжу.
Рвонувся він сюди, смикнувся він туди —
В калюжі вже не тільки бік, а й спина,
Бо хоч і трішки в ній води.
Та не пускає вилізти із неї глина.
Ударила у скроні кров
І страх заповз у душу:

— Невже отак, за будь здоров,
В багні загинуть мушу?
За порятунок все віддам,
Що тільки маю...
Ой, люди!| Хто є там?..
По... потопаю!..

На щастя, поблизу ішов Андрій.
    Почув, спинився:
        — Постій,
Та це ж Микола у калюжі опинився!

Не думав, не чекав, потилицю не став шкребти,
    А прямо з ходу —
    В холодну воду
І ну Миколу з неї волокти.

— Ти щось віддати мав? —
Вже на сухенькому горбочку,
Коло багаття сушачи сорочку,
Жартуючи, Андрій Миколу запитав.

Микола підхопивсь на ноги.
Побіг, як хорт, уздовж дороги
І знову до Андрія мчить —
    Несе лопату:
— Ось на, візьми!.. — кричить. —
Засип калюжу кляту.