Долото і Сокира

Тупа Сокира ганила колоди,
Що нібито вони
Усі нікчемні під природи
Чи з дуба будуть, чи з сосни.

— Десятий день над ними я труджуся,
Уже заниділа й душа,
Ось-ось дощенту пощерблюся,
А справа з місця не руша,
Яку із них не цюкну — вже й готова:
Лежить не річ,
А дрова,
Що годні лиш у піч.
Чого ж моя сестриця
Як цюкне раз — то ночви, другий — то коряк?
Невже у неї інша криця?
Їй-богу, не збагну ніяк,
Чого лиш я з колодами терплю цю муку!..

— Ненже тобі не радив ще ніхто
Утять нехитру штуку? —
Озвалось до Сокири Долото. —
Аби робить хороші речі,
В яких зоріє красота,
Потрібні не лише потужні плечі,
Але й смілива гострота.
Ото ж не ремствуй на колоди і сестрицю,
Даремно не сичи —
Візьми точило й власну крицю
До блиску наточи.