На смітнику

Рябко, утікши з батьківщини
(Гріх не один він мав),
На смітнику чужім кісток шукав:
Живіт од голоду вже підтягло до спини...
Нарешті доля посміхнулася Рябку:
Він кістку вигріб, і таку,
Що можна день поласувати нею.
І ось із здобиччю своєю
Біжить сховатись у бур’ян.
Аж тут де не візьмись
    Бровко, Сірко, Полкан,
І ну скавчать на різні голоси:
— Оддай нам кістку! А не віддаси —
Своєї не минеш ти згуби!
Рябко ошкірив зуби:
— Було б не спати,
А так, як я, всю нечисть обшукати...
— То ти ще суперечити, нікчемо?
Ану ж бо, пси, візьмемо
Оцього виродка, що забува,
З ким справу має,
Нерозумна голова! —
Собаки вмить зчепилися з Рябком.
Рябко, звичайно, огризатись.
    Полкан за кістку — і тікати!
Тепер за ним помчали всі гуртом —
Поживу хоче всяк собі схопити...

...Точнісінько, немов бандити
З числа запроданців лихих,
Що кубляться по смітниках чужих.