Вівця і Цап

Махнула Ярочка на Барана хвостом.
Хоч кучері баранячі й хороше діло,
    Та жить за Бараном
    Овечці страшно надоїло:
Чи завжди спала ж до обіду, ласо їла?!
Пучок сінця, і той — устань, добудь трудом!..
Ні, не в такім заміжжі буть Вівця хотіла.
    І ось в дворі і за двором
    Із нею Цап уже вертиться...
«Тьфу! Страм один! — весь двір заговорив. —
Та він же їй в батьки годиться:
Старий, общипаний, бувало ж, ледь ходив,
А це, дивись, дзвіночок начепив,
    Круг неї скаче, молодиться...
    Ще стане й на виду, при всіх
    Нагнеться — їй копитця лиже».
Рогатий з розуму на старість вижив!
    Та що той суд і що той сміх!
Цап зна своє. Цап чепуриться щохвилини,
Знай, чеше бороду — три сивих волосини.
Вівця то по двору, то в поле дремене,
А він слідком: «Постій-но! Поцілуй мене!»
Запирхається, чхає, важко диха...
«От хто, — сміються всі, — біди хлисне!»
І справді: не минуло Цапа лихо.
Овечка раз в город сусідський як майне —
Перестрибнула тин, нічого їй не стало
(Хіба ще так було стрибала!),
А Цап рвонув, та враз — на кіл! — і заревів...
Крутився, борсавсь, мекав, мекав...
    Дарма — Вівця була далеко!
    Так на колу і одубів.
Тепер Вівці, як каже, не життя — малина:
Дістався їй просторий хлів,
Велика скирта Цапового сіна...
Чи більш бажать?! Щодня бенкети і гостина,
Щодня за нею біга десять Баранів!

Йду містом раз. Назустріч пара: він, вона...
І хай на голові у нього чортом шляпа,
А видно: ледь плететься, мокра сивина...
    Зацапала Вівця старого Цапа!