У шинку

    Ще не встановлено, де саме,
Але колись, як не було ще й нас із вами,
    Зайшов погрітись у шинок
        Якийсь дідок.
    Там за дубовими столами
        Сидів гурток —
Із тих, що в свиті ходять між панами
І п’ють горілку з мужиками,
Їм саме вірш дочитував Панок:
    «Я геній, посланий богами!
Я — голос правди! Я — пророк!
Вкраїно, слав мене й пишайся мною!»
«Тобою?! — підхопивсь один. — Та ти щеня!
        Єдиний геній тут — це я!»
    «Ні, я!» — ударив другий в стіл рукою.
«Ні, я! Ні, я!» — затрясся третій бородою...
    «Я, я...» — І почалась гризня.
    Дідок те слухав і хитав лиш головою.
    Взяв палицю і на стіні не жартома
    Накарбував: --«У нас нема
    Зерна неправди за собою»--.
«Панове, — каже їм, — хвилиночку спокою.
    Якщо ваш крик не всує, не дарма,
То підпишітесь тут ось власною рукою!»
        Запала тиша враз німа.
    Панків як хто облив водою...
            Тик-мик...
        Що діяти з Дідком отим?..
Посовались та й підписались — бог із ним!..
    Дідок насупився, повів бровою
        І — розчерком одним
Всіх перекреслив. Всіх. Зоставив лиш Піїта.
«Як?! — закричали всі. — Ти що, з пристріту?!
Він — геній? Голос правди? Ми ж — лайно?!»
«Та цитьте, — їм Дідок. — Ось дайте мовить слово.
    Завважте: йдеться ж про зерно,
            А не полову!»
    «Ах, так?! — скипів Піїт. — Чудово!
    Схотілося не в двері — у вікно?!
        Так вишвирну швиденько!
    Ти звідки взявсь і що ти за одно?»
Дідок лиш посміхнувсь: «Ох-ох, страшненько.
        Що з чоловіком робить мед-вино!
А щодо мене... Я — Шевченко».