Полтавські галушки Полтава! — Одне тільки слово, красиве й ласкаве, А душу бентежить до дна. Полтава, Полтава! — І мова Наталки, проста й величава, І сміх «Енеїди» луна. Полтава, Полтава... Чи то ж дивина, Що, їдучи знов по розлуці до неї, Полтавець Полтаву в купе вихваляв?! Хвалив свої парки і світлі алеї, Замріяну Ворсклу між верб та отав, А надто — окрасу Полтави всієї: Дівчат чорнобривих, справжнісіньких пав! Полтава, Полтава... Знайшовся ж один — розсміявся, проява, Мовляв: «В Полтави лиш слави, що ті галушки». Полтавець спинивсь. Подивився лукаво: «А ви хоч їх їли?» — «А їв же таки». — «І як?» — «А нічого. Бувають і гірші. Лиш дива: дають, щоб їх їсти, шпички». Полтавець підвівся: «І вам невтямки, Що їли, шановний, ви зовсім щось інше?» «Полтавські ж, полтавські — стояло в меню! Здорові, як бриль ваш, — всього тільки й діла...» «Облиште, — Полтавець відмовив, — облиште бридню. По вас мені видно: полтавських не їли...» «Які ж тоді ваші, які?» «Полтавські? Полтавські, шановний, такі... Ну як пояснить, щоб було вам ясніше?.. Невже не казав вам ніхто? Полтавські... Як з’їсть чоловік, то відсотків на сто Одразу стає розумнішим! У курсі, товаришу?.. О!»